Антистрес на вихідні. 3 комедії про поліцейських та злочинців (відео)

Поки російські окупанти продовжують (хоч і трохи) просуватися на сході, всім нам хочеться хоча б ненадовго відволіктися від новин з фронту і отримати трохи позитивних емоцій. Для цього "Телеграф" запустив щотижневу рубрику, в якій ми рекомендуємо вам три комедійні фільми на вихідні. У нашому сьогоднішньому репертуарі – комедії про поліцейських.

Народжений в Ірландії

У зв’язку з майбутньою церемонією нагородження "Оскарами" велику увагу привернув новий фільм Мартіна Макдони "Банші Інішеріна", який справедливо вважають фаворитом перегонів. Тим часом у тіні режисера несправедливо залишається його старший брат Джон Майкл Макдона. Один із його найвідоміших фільмів – чорна комедія 2011 року "Одного разу в Ірландії".

Здається, перед нами чергова історія "поганого лейтенанта" (точніше, сержанта), який тягне необтяжливу лямку служби десь у ірландській глушині. Він не дурень випити, не гидує послугами повій і начхати хотів на начальство — загалом, і людина він, здається, так собі, і професіонал не з кращих. Але коли на рідному півострові починаються розбірки наркоторговців (що важливо, з Лондона), цей незграбний сільський байдуж показує і кмітливість, і характер.

Власне, "Одного разу в Ірландії" – це фільм про національний характер. Точніше, про ірландський дух, який дав цьому народові сили пережити страшний голод у середині ХІХ століття і багато років вести визвольну боротьбу. Анекдотичним рисам національного характеру ірландців — безглуздих і впертих п’яниць, присвячені саме "Банші Інішерина". Не дарма фільм Макдони-старшого став одним із хітів національного кінопрокату: такими поліцейськими можна й треба пишатися.

Своєрідний, досить цинічний гумор цієї стрічки криється в діалогах – чого тільки варті словесні пікірування виконавця головної ролі Брендана Глісона (в Ірландії багато чудових акторів, але Глісон, здається, віддувається за всіх колег) або міркування гангстерів про те, чи приносять гроші щастя. Нарешті, "Одного разу в Ірландії" вінчає один із найкращих у світі фіналів. Якщо ще не бачили, це варто побачити.

Нескромна чарівність ідіотизму

Фільм "Голий пістолет" свого часу мав величезний успіх, у тому числі в наших краях – на піратських відеокасетах. Але мало хто знає, що це кінотеатральна адаптація серіалу "Поліцейський загін!", який транслювався на каналі АВС з березня до липня 1982 року і був закритий після 6 епізодів.

На думку фанатів, серіал випередив свій час. Наприклад, його творці, Джим Абрахамс та брати Цукер, переконали продюсерів прибрати закадровий сміх, що було нетипово для комедій на ТБ. "Якби "Поліцейський загін!" був знятий через двадцять років, це був би справжній хіт. У 1982 році рядовий глядач був просто не в змозі наздогнати його темп, його скорострільні жарти", — підсумовував творець "Сімпсонів" Метт Грейнінг.

Доля фільму, в якому були зібрані найкращі жарти з серіалу, виявилася щасливішою – надалі зняли ще два продовження. Крім того, що він пародіював цілком конкретні поліцейські бойовики (але хто тепер впізнає ці цитати!), головним успіхом "Голого пістолета" став Леслі Нільсен, який грає недотепу-інспектора, що потрапляє через свою дурість і самовпевненість у різні комічні ситуації.

Харизматичний актор другопланових ролей – він знімався ще з п’ятдесятих, Нільсен на шостому десятку змінив амплуа і став коміком. Величезний драматичний досвід дозволив йому не просто корчити гримаси, але ще й доволі смішно обігравати драматургічні штампи – в чому, власне, і криється неминуча свіжість цього фільму. Цікаво, що колегу інспектора зіграв футболіст О. Джей Сімпсон, пізніше звинувачений у подвійному вбивстві (його справі присвячено перший сезон антології "Американська історія злочинів").

Продажний та ще продажніше

Як і "Голий пістолет", фільм класика французької комедії Клода Зіді "Відкрийте, поліція!" (оригінальна назва "Мій новий напарник", 1984) теж породив кілька продовжень.

Це дотепна і, як це часто буває в якісних комедіях, із гірким присмаком історія літнього комісара поліції, корумпованого до мозку кісток, який бере під свою опіку молодого ідеаліста, тільки переведеного до Парижу. Спочатку чесний та непідкупний, той згодом настільки війшов у смак, що перевершив свого вчителя – з усіма трагікомічними наслідками.

Французькій культурі властивий піетет перед харизматичними злочинцями. Чимало французьких детективників – це колишні бандити, які за прикладом великого Жана Жене починали писати під час відсидки, і виходили на волю не лише з чистою совістю, але й прославленими письменниками та сценаристами. Тож не дивно, що всі симпатії глядачів на боці продажного поліцейського у виконанні нескінченно привабливого Філіпа Нуаре.

У радянському прокаті навіть відрізали хепі-енд, настільки аморальним він видався чиновникам від культури. Від них вислизнула іронія самої ситуації, коли служинець закону може бути більш безпринципним злочинцем, ніж гангстер. У цьому сенсі герой Нуаре продовжує традиції поганих поліцейських, втілених Аленом Делоном та Ліно Вентура у фільмах Жана-П’єра Мельвіля. Тільки замість чергового "брудного Гаррі", що йде по головах, ми бачимо життєрадісного шахрая, і стежити за його витівками – чисте задоволення.

Раніше ми писали про головні серіальні прем’єри березня. У тому числі про новий сезон "Мандалорця", а також що добре, а що погано в серіалі Мела Брукса "Всесвітня історія, частина 2".