Помер Мілан Кундера. Головні екранізації чеського класика французької літератури

Цього тижня стало відомо про смерть Мілана Кундери – одного із провідних європейських прозаїків ХХ століття. Назва його найвідомішого роману "Нестерпна легкість буття" поповнила скарбничку фразеологізмів, а таке трапляється лише з головними книгами свого часу.

"Телеграф" переглянув екранізації двох найкращих романів Мілана Кундери — "Нестерпної легкості буття" та "Жарту" і дійшов висновку, що книги кращі.

Найвідоміша екранізація прози Мілана Кундери — власне, екранізація його головного роману "Нестерпна легкість буття" (1988), показує принципову неадаптивність прози Кундери мовою кіно.

Якщо розглядати фільм Філіпа Кауффмана ("Перо маркіза де Сада") окремо від роману, то виходить типова мелодрама у стилі вісімдесятих: одним словом, гарно. Не дарма фільм знімав один із провідних кінооператорів ХХ століття Свен Нюквіст – постійний співробітник Інгмара Бергмана, який працював також із Луї Маллем, Вуді Алленом, Романом Поланскі та іншими уславленими режисерами.

Але красивостями вади цього фільму майже вичерпуються. 30-річний Деніел Дей-Льюїс ("Банди Нью-Йорка") гарно грає інтелігентного мачо, Жюльєтт Бінош ("Три кольори: синій") — не менш красиво зображує гарну простушку, хоча герої роману Мілана Кундери куди складніші та глибші. Наприклад, інтелектуал-ідеаліст Франц у виконанні зірки серіалу "Полтергейст: Спадщина" Дерека Де Лінта взагалі зведений до схематичної карикатури.

Але головне, що фільм позбавлений філософських роздумів Мілана Кундери, які є чи не головною цінністю цієї історії. А ще, на жаль, тієї самої легкості, винесеної в заголовок. Незважаючи на всі перенесені випробування, Томаш і Тереза живуть тут і зараз, не замислюючись ані про минуле, ані про майбутнє – і парадоксальним чином вони щасливі.

На щастя, фільм має і переваги. По-перше, чудовий кастинг. Ансамбль європейських акторів включає також Ліну Олін ("Дев’ята брама"), Деніеля Ольбрихського ("Вогнем і мечем"), Стеллана Скарсгарда ("Чорнобиль") та ще одного багаторічного соратника Бергмана, Ерланда Юзефсона.

По-друге, це сцени вторгнення радянських військ до Чехословаччини у серпні 1968-го, де документальні зйомки російських танків на вулицях Праги майстерно змонтовані з ігровими сценами – через шість років це стане головним візуальним атракціоном "Форреста Гампа" Роберта Земекіса.

Вторгнення об’єднаного угруповання військ Варшавського договору в ЧРСР 21 серпня 1968 стало центральною подією роману (і фільму), що розділило життя його героїв на до і після. Що робить цю книгу особливо актуальною зараз, коли ми теж побачили російські танки на наших вулицях, і наші життя так само прорізала дата 24 лютого.

Набагато краще справа з екранізацією "Жарту" (1968) – багато хто називає дебютний роман Мілана Кундери його головною книгою.

Як і у випадку з "Нестерпною легкістю буття", на "Жарті", написаній ще до Празької весни 1968 року та її розгрому, лежить печатка радянської окупації. Через жартівливу, невинну по суті листівку головний герой вилітає з університету, опиняється в штрафному батальйоні і на багато років стає одержимий помстою за понівечену молодість. Але помста не приносить йому задоволення, мало того – своєю чергою ламає долі тих, хто випадково опинився в орбіті його планів.

Сценарій "Жарту" написав сам Мілан Кундера, який прокляв постановку "Нестерпної легкості буття", а поставив один із помітних режисерів Чехословацької нової хвилі Яроміл Йіреш – причому "Жарт" поряд з дебютним "Криком" також вважається його найвищими досягненнями.

Завдяки закадровому тексту, якого так не вистачало в "Нестерпній легкості буття", у фільмі зберігається мова кундерівської прози, а постановка Яроміла Йіреша сповнена чудових знахідок, які й тепер, через 45 років після виходу фільму, виглядають дуже свіжо. Наприклад, коли під час діалогів усі персонажі звертаються прямо до камери, розмовляючи безпосередньо з глядачами (актори "ламають четверту стіну" зазвичай під час монологів).

Або у сценах флешбеків за часів юності головного героя, встик змонтованих зі сценами із 1965 року, коли відбуваються події фільму. Такий прийом створює дивовижний ефект змикання минулого з сьогоденням, показуючи, що в країні, насправді, нічого не змінилося зі "сталінського" 1949 року – особливо це відчувається в сцені товариського суду над головним героєм.

Нарешті, як і у всіх кінематографічних "хвилях", на екрані відображений горезвісний дух часу, передана епоха та зафільмовані портрети людей, що її населяли. Особливо це помітно у сценах свята у маленькому містечку, де Яроміл Йіреш, прихильник "синема вірите", знімав не акторів, а простих обивателів за святковими столами, накритими просто просто неба.

Але незважаючи на всі ці достоїнства фільму, "Телеграф" рекомендує перечитати романи Мілана Кундери – тим більше, є чудові українські переклади.

Раніше ми писали про найкращу екранізацію книг американського класика Кормака Маккарті , який помер 13 червня на 90-му році життя.