Російсько-турецькі переговори: головні висновки після зустрічі Ердогана та Путіна - Ігар Тишкевіч

Експерт програми "Міжнародна та внутрішня політика" аналітичного центру Український інститут майбутнього Ігар Тишкевич спеціально для "Телеграфа"

У п’ятницю, 5 серпня, у Сочі відбулися переговори російського президента Володимира Путіна та його турецького колеги Реджепа Таїпа Ердогана. Тривали вони понад 4 години. І після завершення інформації було небагато.

Давайте розбиратися.

Якщо брати офіційні заяви про часткову оплату за газ у рублях, то чотирьох годин переговорів, м’яко кажучи, багато для єдиної такої теми. Але якщо говорити про газову тему взагалі, хочу нагадати один факт, який чомусь постійно випадає з українського інформаційного простору. Коли ми говоримо про газовий шантаж з боку РФ, використання газу як політичного інструменту, найчастіше Україна згадує "Північні потоки" (перший рідше, другий – постійно) та українську газотранспортну систему (ГТС). При цьому практично не згадує газопровід "Ямал – Європа". І тим більше в нашій пресі журналісти, таке враження, старанно оминають теми південної гілки російського транзиту. Зокрема, це "Турецький потік" та "Блакитний потік". І те, що в планах Росії було створення так званого газового кільця, єдиної системи, яка б могла перекачувати досить великі обсяги газу. Тобто в даному випадку йдеться не про оплату за газ – а про постачання газу через територію Туреччини.

Але тут у Росії, на відміну від ситуації в Балтійському морі ("Північні потоки", частина однієї з гілок системи газопроводів "Ямал — Європа"), становище дещо інше. Тому що Туреччина ще у 2010 році, на відміну від України, не ім’я ГТС, своїх запасів газу заявила, що має намір стати газовим хабом Європи. І планомірно реалізовувала цей задум. У результаті зараз вона має вхід по газу з шести держав. Так, Росія, це найбільший обсяг сьогодні. Але, як би там не було, є ще п’ять варіантів.

Для РФ у газових відносинах із Туреччиною важливими є кілька речей.

Перше – кількість російського газу, яка йтиме далі на територію Європи.

Друге – використання газопроводів, які будує Туреччина зі своїми партнерами територією Європи.

А Туреччина зараз будує газопровід на території Австрії, майже добудований через територію Болгарії, Румунії, Угорщини. Можливо, буде захід до Словаччини. І відповідно, вихід до Австрії – і далі до Німеччини. Заповнення цієї труби російським газом з умовами контракту "Газпрому", а не турецької сторони як транзитера, важливе для РФ. У тому числі, якщо говорити про неприємні перспективи України.

Ще на стадії відкриття першого газопроводу з Туреччини до Європи (Трансанатолійський газопровід, англ. Trans-Anatolian Natural Gas Pipeline, скорочено TANAP, з Азербайджану через Грузію та Туреччину до грецького кордону, де його продовженням є Трансадріатичний газопровід – прим. ред.), До речі, на урочистому заході з цього приводу у 2018 році був присутній попередній президент України, було очевидно, що це, висловлюючись словами покійного харківського мера Кернеса, "примножує на нуль" південну гілку транзиту через Україну.

Але ситуація після здачі в експлуатацію ще гірша. У випадку, якщо договір на постачання газу передбачає постачання з південного напрямку, а також обмеження на реекспорт, виникає питання – з яких джерел ми самі братимемо газ? Тому що значна частина нашого імпортування з території ЄС це так званий віртуальний імпорт. Коли російський газ іде українською ГТС, ми просто відбираємо частину його обсягів, про які домовилися з європейськими партнерами. І це була одна з причин нашого загострення з Угорщиною, коли та заявила, що має намір надалі купувати газ із південного напрямку. У результаті ми можемо дійти ситуації, коли в українській ГТС не буде палива. І відбирати звідти нічого. А фізичних потужностей на перекачування на реверс ми в достатній кількості не збудували. Чому? Запитання до НАК "Нафтогаз України".

І для РФ, зокрема у світлі війни з Україною, дуже важливо, щоб Румунія, Угорщина, в ідеалі – Словаччина – отримували російський газ із південного напрямку. Зі словаками складніше. А з Угорщиною та Румунією це питання, схоже, вирішити зможуть.

Це якщо говорити про газову частину російсько-турецьких переговорів.

Другий напрямок – експорт російської продукції, зокрема зерна. Тобто не лише питання функціонування "зернового коридору" для експортування зерна Україною, а й питання продажу росіянами зерна, яке вони вкрали в Україні. А також питання Туреччини як посередника поставки низки товарів, які РФ через санкції або продати не може, або купити не може. А Туреччина, як і Азербайджан, має досвід, скажімо так, посередництва у продажу підсанкційних товарів.

Третій напрямок, який, напевно, обговорювали – військові технології, військова співпраця. Туреччина зробила сильний ривок, збираючи військові технології у світі і зробивши ставку на розвиток власного ВПК. І в частині безпілотників, і в інших напрямах вона має свої напрацювання. А Росія хотіла б це отримати. Але тут я не впевнений, що є певні зрушення. Тому що для Туреччини це невигідно. З погляду тих самих "Байракторів" їй вигідніше, щоб вони були в однієї сторони (у даному випадку – України), демонструючи свою ефективність.

Четвертий напрямок, швидше за все, – Кавказ. А де він, там і Каспій. Туреччина відіграє дедалі активнішу роль у Прикаспійському регіоні. І навіть операцію Росії на початку цього року в Казахстані було перервано після сигналу з Китаю та з Анкари. Тому що Ердоган терміново проводив віртуальний саміт керівників тюркських держав.

П’ятий напрямок, звісно, тема України. І тут усе вкладається в логіку заяв Ердогана, що він готовий бути й надалі посередником у переговорах між Україною та Росією. Таким чином Туреччина демонструє свою політичну ефективність та розширює зону свого політичного впливу.

А Туреччина, нагадаю, намагається вже не стати, а зміцнитись у статусі потужного регіонального лідера.

Що в неї поки що й виходить.