Життя під бомбами, блекаут і танці в метро. Що об’єднує Київ-2023 і Лондон сорокових

Варварські ракетні обстріли українських міст, які дійснює росія з самісінького початку вторгнення, вже не раз порівнювали в лондонським "Бліцем" — бомбардуванням території Великої Британії гітлерівською авіацією з 7 вересня 1940 по 10 травня 1941-го. Лондонці так само ховалися в метро, як і жителі Києва та Дніпра звикали обходитися без світла й рятувалися іронією, а комунальники оперативно відновлювали зруйновані комунікації.

Символічно, що звільняючи Україну від удаваних "фашистів", кремль використовує тактику Гітлера. Як писав британський історик Другої світової війни Річард Овері, фюрер високо цінував саме політичні аспекти бомбардування, а не військові — як такі, що руйнують мораль суспільства. Люфтваффе сіяли страх, щоб зламати волю британців до опору. Після падіння Франції чимало британців навіть закликали прем’єр-міністра Черчілля до переговорів із Гітлером. Як це схоже на політику низки країн Заходу щодо сьогоднішньої України, чи не так?

"Телеграм" пропонує згадати, як Лондон пережив "Бліц" і вистояв.

Присипляли свійських тварин і ховалися у метро

Вперше висунув ідею масованих бомбардувань міст противника, щоб зламати моральний дух населення і примусити до капітуляції, італійський військовий теоретик генерал Джуліо Дуе, але його ідеї за часів Першої світової війни не отримали підтримки. Натомість їх здійснив перший начальник генштабу Люфтваффе Вальтер Вефер – за іронією долі, 1936 року він розбився в авіакатастрофі.

Під час "Бліцу" найдужче постраждав Лондон – столицю бомбили 57 ночей поспіль. До кінця травня 1941 року понад 43 тис. мирних жителів загинули під бомбами, причому не менше половини — у столиці, півтора мільйона британців залишилися без даху над головою. Лише за один наліт 29 грудня 1940 року загинули близько 8 тис. лондонців. Основний удар припав на район Іст-Енду, де були зосереджені заводи та портові доки. Знищуючи будинки у небагатих районах, Німеччина сподівалася внести розкол у класове суспільство Британії, зігравши на невдоволенні робітників.

Люфтваффе бомбили також Белфаст, Бірмінгем, Брістоль, Кардіфф, Ковентрі, Манчестер, Ліверпуль, Шеффілд і ще з десяток міст – загалом усі великі промислові центри.

"Артур Роу жив на Гілфорд-стріт. На початку повітряної війни посеред вулиці впала бомба і зруйнувала будівлі з обох боків, але Роу продовжував там жити. Навколо валилися будинки, але він нікуди не переїжджав. Вікна в кімнатах були забиті фанерою замість шибок, двері покосилися, тож на ніч доводилося їх підпирати. Кімната була погано освітлена, адже фанера не пропускала слабкого денного світла, а єдина лампочка була захищена абажуром від падіння штукатурки".

Грем Грін, "Відомство страху"

Слід зазначити, що британці були готові до такого розвитку подій. На початку літа 1940 року влада почала евакуацію дітей із великих міст у сільську місцевість – близько двох мільйонів маленьких британців перечікували війну в заміських будинках, маєтках і санаторіях. Окрім дітей, майже півтора мільйона жителів Лондона залишили столицю з серпня по вересень 1939-го – вагітні та матері з малолітніми дітьми, люди з обмеженими можливостями, шкільні вчителі та лікарняні доглядальниці.

Влада заздалегідь навчила громадян, як поводитися під час нальотів, підвали церков і станції метро було обладнано під бомбосховища. Цікаво, що коли кияни під час бомбардувань могли сховатись у метро безкоштовно, то лондонцям доводилося купувати квиток. І так само, як українці приходять у сховище зі своїми карематами, жителі Лондона брали з собою матраци.

Одна з найганебніших сторінок тих днів – масове умертвіння домашніх тварин, до якого закликала влада. Очікувалося, що війна принесе голод Британії, яка на той момент імпортувала від 50% до 70% продовольства, і щоб врятувати своїх улюбленців від голодної смерті, тільки в Лондоні господарі приспали близько 400 тис. кішок і собак. Багато хто потім шкодував про своє рішення, але чимало тварин вдалося врятувати, завдяки волонтерським притулкам.

Шість років життя у пітьмі

Але найважливішим нововведенням в очікуванні війни стало світломаскування з 1 вересня 1939 року. Зазначимо, що світломаскування застосовувалося не вперше: у такий спосіб британці рятувалися від повітряних атак Німеччини ще Першої світової. Але локальні атаки незграбних цепелінів не можна було порівнювати зі смертоносними масованими бомбардуваннями "Фау-1".

"З неба плавно спустилися три ракети, як пучки блискіток з ялинки. Повітряний наліт жахливий тим, що він нескінченний; твоє особисте лихо може прийти на самісінькому початку, а наліт все не припиняється. Але при світлі спалахів Роу виявив, що він лежить на кухні в напівпідвалі; а передня стіна будинку і весь дах обрушився. Він підвівся і побачив безліч розкиданих каструль і понівечені останки холодильника; глянувши вгору, він знайшов там Великий Віз, що схилився над кріслом, котре висіло за десять метрів у нього над головою".

Грем Грін, "Відомство страху"

За виконанням світломаскування стежили спеціальні загони добровольців, які мали право зробити попередження і виписати штраф за нещільно затулені штори або надто яскраве, на думку дружинників, освітлення. Крім того, влада закликала самих домовласників стежити за тим, щоб не "відсвічували" вікна в сусідніх будинках. Але виявилося, що жити в темряві звичним життям не так просто. Як вести у повній темряві машину? Як перейти дорогу і не потрапити під автобус чи автомобіль? І як тепер орієнтуватись у метро?

Виявилося, що світломаскування вбиває так само, як німецькі бомби. До війни, у вересні 1938 року, лондонські поліцейські зафіксували 544 аварії зі смертельним наслідком, а через рік ця цифра перевалила за 1,1 тис., тож довелося ввести обмеження на швидкість до 30 км/год. Через темряву люди падали з мостів, тонули в річках та озерах, оступалися на тротуарах і ламали собі шиї. До січня 1942 ті чи інші травми отримав кожен п’ятий британець.

Довелося зобов’язати власників автомобілів перефарбовувати у білий колір бампери та крила машин, білою фарбою позначалися автобуси, електрички, перони на платформах метро. Світловідбивних стрічок, якими зараз користуються кияни, тоді ще не винайшли, тому було налагоджено випуск білих курток, а для домашніх улюбленців – білих нашийників. Для літніх британців продавалися тростини з вбудованими в них маленькими лампочками, влада навіть дозволила користуватися ліхтариками, але тільки з обмеженим радіусом променю до двох метрів і спрямованим під ноги.

Дивно, але попри травми, депресії та значне частішання випадків психічних розладів, дух британців так і не вдалося зламати. Є славетна фотографія молочника, який несе свій товар повністю розбомбленою вулицею, наче нічого не й сталося. Підприємства продовжували працювати, театри – давати вистави, нічні клуби та паби приймали відвідувачів. Більш того, в паби стали ходити навіть частіше, аніж зазвичай. Оскільки з продовольчими поставками були проблеми, в ресторани дозволялося приносити свої продукти з чорного ринку — і кухарі готували завсідникам їхні улюблені страви.

"Він прокинувся у напівтемному кривавому підземеллі: хтось обв'язав лампочку червоним шовковим шаликом, щоб притлумити світло. Уздовж стін у два ряди, один над одним, лежали люди, а зовні гуркотів, віддаляючись, повітряний наліт. Ніч видалася тиха: якщо бомби падали за милю від тебе, це був ніби й не наліт. По другий бік проходу хропів старий, а наприкінці сховища на одному матраці лежала парочка, тримаючись за руки і притулившись один до одного колінами.

Сирени дали відбій. Одна чи дві людини в сховищі на секунду підвелись, але одразу вляглися назад. Ніхто не рушив, щоб піти додому, тепер їхній дім був тут. Вони вже звикли спати під землею, це стало такою самою звичкою, як колись суботнє кіно чи недільна обідня. Це було тепер їхнє життя".

Грем Грін, "Відомство страху"

Лондонці планували свій розпорядок дня таким чином, щоб із настанням темряви опинитися ближче до бомбосховища. А в самих сховищах, попри щурів і вошей, люди займалися своїми звичними справами. Як тут не згадати киян, які під час повітряних тривог продовжують зосереджено працювати за ноутбуками на станціях метро. А у вільний від роботи час – співають і танцюють.

Нагадаємо, що під час новорічного обстрілу кияни вийшли на балкони та співали.

Також нагадаємо, як мати українського воїна дивом вижила у трагедії у Дніпрі.