Заборона на поцілунки та інші "приколи" українського весілля: чому в давнину подекуди святкували їх взимку

Що таке українське весілля в національному стилі, знають у Франції, Індії, США, Великій Британії, Німеччині та навіть країнах Африки. У Великих Будищах, що під Диканькою на Полтавщині, ось уже 15 років діє єдиний в Україні інтерактивний музей весілля (вперше він відчинив свої двері якраз на Різдво), в якому після офіційного оформлення шлюбу можна відсвяткувати цю подію так, як було у давнину. Молодих тут одягнуть в старовинне національне вбрання, якщо вони свого не мають, посадять на розстелений на лаві кожух, що символізує багатство, але… їсти не дадуть. Виявляється, у наших предків існувала заборона на їжу та напої під час весільного застілля.

Молодими можна побути у будь-якому віці

— Вважалося, що через продукти гості могли наслати порчу на молодих, тому нареченого з нареченою садили далеко від столу, щоб вони не могли до нього дотягнутися, — пояснює завідувачка Великобудищанського Будинку культури й за сумісництвом директорка музею Оксана Трипольська. — Щоб молодята не скористалися ложками й чарками, їх перев'язували червоною стрічкою. Нареченим дозволялося лиш милуватися одне одним. Поїсти вони мали право, лише залишившись наодинці. Якщо на вулиці було тепло, їх відправляли на ніч у клуню й приносили туди кошик з їжею. Молодим на весіллі не можна було також цілуватися, за них це робили старший боярин і дружка. При цьому гості примовляли: "Дрібно, дрібно, дрібно сіяли петрушку, нехай поцілує старший боярин дружку". Тож весілля було чи не найгіршим днем у житті молодих, бо за кожним їхнім кроком чи рухом слідкували. Тому, певно, і кричать їм "Гірко!" під час весільного тосту.

Попри війну в країні, закохані продовжують одружуватися. І так само приходять у музей відсвяткувати особливу подію у своєму житті за старовинним обрядом.

— За 2022 рік ми "одружили" п’ять пар, — розповідає пані Оксана. — Одна з них має статус внутрішньо переміщених осіб. Родина, в якій підростає десятилітній син, переселилася у Великі Будища з Харківщини. Якось ще навесні чоловік із жінкою та дитиною завітали в наш музей на театралізоване обрядове дійство і вирішили, що їм треба зіграти весілля в українському стилі. На той момент пара була розлучена, але з тимчасово окупованої території виїхала разом. Тепер вони вдруге стали чоловіком та дружиною. Свідком їхнього інтерактивного весілля був син. Хлопчик дуже радів такій чудовій події у своєму житті та житті своїх батьків.

Говорячи про особливості роботи інтерактивного музею в умовах війни, Оксана Трипольська зазначає, що кількість екскурсантів, звісно, зменшилась. Якщо раніше вони приїжджали групами на великих автобусах з різних міст України (за рік було близько 4 тисяч), то зараз добираються з недалеких населених пунктів власним транспортом або ж орендованими мікроавтобусами. "Весілля" замовляють переважно сімейні пари старшого віку до якогось ювілею подружнього життя.

До повномасштабної війни в музей щорічно організовано приїжджали іноземні студенти з Харкова, які вивчали нашу мову й народні традиції. Але що цікаво: африканська молодь, наприклад, не дивувалася дерев’яним коритам і глиняним полумискам. Виявляється, наші музейні експонати — це предмети їхнього сьогоднішнього повсякденного побуту.

Було кілька груп школярів. У зв’язку з ковідом, а тепер війною дитячі екскурсії два роки поспіль практично не проводилися.

— На жаль, уже помітні негативні наслідки навчання онлайн: школярі погано читають, — скрушно зітхає Оксана Борисівна. — Ми обов’язково залучаємо наших екскурсантів до відтворення старовинного обряду й роздаємо їм видрукувані на листочках тексти, які вони мають прочитати у певний момент. Так от, четвертокласники ледь могли справитися із завданням.

У ролі наречених та гостей театралізованого дійства побували також військові, які відновлювали сили у селі. Директорка музею зізнається, вона не наважувалася запросити бійців на екскурсію, думала, їм це буде нецікаво. А вони самі прийшли й залюбки включилися в інтерактивне вивчення весільних традицій. Серед них були й жінки-психологи та медички, котрі на деякий час ставали нареченими. І це дуже гарний антидепресійний метод.

— Ми маємо кілька одиниць українського народного одягу на різні розміри, у які вдягаємо своїх гостей: вишиванки, корсети, шаровари, — розповідає Оксана Трипольська. — Відвідувачі люблять робити в них фотосесії. А якщо доходить до справжнього чи імпровізованого весілля, яке нам замовляють, тоді підключаємо фольклорний ансамбль "Берегиня" нашого Будинку культури. Просимо відому коровайницю з Опішні Катерину Порскало спекти весільний коровай і шишок. Я беру на себе роль свашки, яка не лише роздає весільний хліб, а й усе контролює. Буває, так нагомонишся за весілля, що голос пропадає.

На чоботи й черевики сільські модниці в негоду надівали гумові калоші

Власне, незвичний музей бере початок з "Берегині" і був створений саме з метою збереження весільного пісенного обряду. П'ятнадцять років тому до нього входило кілька жінок поважного віку, які знали багато старовинних весільних пісень. Серед них була й Ольга Кравченко. Якось у розмові вона згадала, що в неї збереглася сукня, в якій вона ішла під вінець в 1949 році. Інші учасниці ансамблю й собі стали пригадувати, що в них уціліли весільні вишиті рушники, сорочки, фотографії. Почали все це зносити до Будинку культури. А за ними й інші селяни повигрібали бабусині скрині, в яких лежали рушники, килими, вишиті простирадла, сорочки-вишиванки, взуття, весільні фотографії… За знімками, до речі, можна зробити висновок, що у Великих Будищах — колишньому сотенному козацькому поселенні — раніше жили справжні модниці, які носили приталені піджачки з білими рюшечками та чоботи-румунки на високих підборах. На черевики та шкіряні чоботи в негоду надівали гумові калоші.

Зібравши колекцію старовинних речей, самодіяльні артисти почали відтворювати весільний обряд. Та оскільки в ньому задіяно майже десяток осіб — молодий та молода, боярин і дружка, світилки, свашки, "дядько Йосип, який горілку носить" (частування козацьким самогоном входить у сценарій дійства), — то щоразу виникала проблема, де їх узяти. Тому почали залучати до цього екскурсантів, і побачили, що їм це цікаво. Так народився живий, інтерактивний музей.

Скільки наразі експонатів у музеї, його директорка напевне не знає, бо вони весь час додаються й додаються. Аби їх усі продемонструвати в експозиції, доводиться періодично проводити заміну: одні витягувати зі скрині, а інші складати назад.

Найстарішому експонату — вишитому весільному рушникові — вже 105 років. А найстаріше шлюбне свідоцтво видано 1926-го.

Цебро — щоб було добро, барило — щоб був син Гаврило

Інсценізації весільних обрядів відбуваються у просторій кімнаті на другому поверсі Будинку культури, де розміщується музей. Щоправда, нареченому потрапити сюди непросто. Спочатку дозволяють пройти нареченій. Її запрошують присісти на стільчик перед високим дзеркалом у дерев’яній оправі, установленому на тумбі, й причепуритися. На стільчик кладуть подушечку, яку перед цим довго збивають, щоб життя дівчини в заміжжі було м'яким. Наречений чекає на молоду, присівши на лаву, застелену кожухом. Щоб пройти до молодої, він має тричі відкупитися.

Спочатку виставити могорич хлопцям, які стоять біля воріт. Потім заплатити гроші дівчатам-дружкам, які зустрічають його біля вхідних дверей. І нарешті віддати викуп — гроші або подарунки (залежно від попередньої домовленості) — одному з братів нареченої, зазвичай молодшому, оскільки в Україні було заведено одружуватися і виходити заміж за старшинством. Брат сидів за столом із макогоном, пов'язаним стрічками, і тільки після отримання викупу поступався місцем нареченому.

Молодих садили на окремій лаві, засланій кожухом (це символ багатства). Позад них висів килим, а над ними вішали прадавній слов’янський оберіг, виготовлений із трав, у вигляді птаха чи хреста.

Інсценування весілля проходять дуже весело. Молодій доводиться вправлятися з рогачами біля пічки (її склав Володимир, чоловік Оксани Борисівни), і сідати за прядку, і дитину забавляти (у колисці лежить лялька, яка плаче).

Особлива історія — весільні подарунки. Загалом кожен з них мав жартівливий підтекст. У давнину, розповідає директорка музею, нареченій дарували коромисло, щоб у неї на шиї завжди було намисто, а нареченому — для коня дугу, щоб не заглядався на другу. Виставляючи на лавку, наприклад, мішок проса, промовляли: "Даруємо вам мішок проса, щоб молода не ходила боса", а якщо мішок гречки — то для того, "щоб у домі не було суперечки". Цебро — щоб було добро, барило — щоб був син Гаврило…

Багатою вважалась дівка, яка мала на придане 12 сорочок

— У давнину саме весілля, а не вінчання, вважалося основною подією, що скріплювала союз закоханих, — зауважує Оксана Трипольська. — Бувало, після вінчання в церкві молоді люди розходились по домівках своїх батьків, а жити разом починали лише після весілля. До речі, воно тривало цілий тиждень, і кожному дню відповідав певний обряд.

Взимку наші предки весілля не справляли, бо за святками було ніколи. Їх грали восени, після збору врожаю. Після Семена (свято випадає на 14 вересня) зазвичай засилали сватів, а вже через тиждень можна було святкувати весілля. І так аж до Дня святого Михайла, який відзначають 21 листопада. У народі говорили: хоч за шкандибайла, аби до Михайла. Бо якщо дівчини до цього дня не посватали, то вона лишиться у дівках ще на цілий рік. Рідше одружувалися між різдвяними святками й Масницею. Але старі люди говорили, що взимку відзначають весілля або жадібні, бо в хаті поміщалося мало гостей, або ті, хто зі зрозумілих причин не міг його відкласти. А вже весною було не до гулянь, бо треба було працювати.

— Кількість доньок у батьків на видання можна було визначити за кількістю скринь, — продовжує Оксана Трипольська. — Скриня була дуже важливим предметом інтер’єру в українській хаті. Туди складали рушники, сорочки, інші вишиті речі — дівчині на придане. Клали також обереги та монети. Багатою нареченою вважалася та, яка на придане мала не менше дванадцяти сорочок: робочі та святкові з багатою вишивкою, літні та зимові без вишивки, оскільки її все одно закривала корсетка.

Незабаром у музеї додасться ще одна зала — традицій весілля радянського часу. Там будуть уже кримпленові й гіпюрові весільні сукні, "таблетки", фати різної довжини й фасонів. Тож можна буде порівняти, як змінювалась весільна мода.

І наостанок. Ціна вхідних квитків до музею символічна: 10 гривень з дорослого, 7 — з дитини, від 400 — з групи. Та, попри скромні доходи, колектив музею регулярно виділяє кошти на підтримку ЗСУ.

Фото надані Оксаною Трипольською