“У місцях, куди ми їдемо, люди живуть під обстрілами, без тепла, електрики та води”: волонтер Володимир Бричка врятував тисячі українців

Пастор з Рівненщини розповів "Телеграфу", з чого почалося його волонтерство та як він вивозив людей з окупованих територій

Пастор з Рівненської області Володимир Бричка вивіз із гарячих точок кілька тисяч людей. З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік зрозумів, що не може сидіти склавши руки – у рідному селі Карпилівка організував цілий штаб допомоги ЗСУ та переселенцям, а сам сів за кермо мікроавтобуса та разом з іншими добровольцями поїхав до Київської області. Зміг евакуювати з на той час окупованого Ворзеля дитячий будинок і пологовий будинок, будинок для людей похилого віку, а потім усіх, кого тільки міг забрати. І це був лише початок.

Далі були поїздки на деокуповану Чернігівщину, де пастор допомагав місцевим жителям відбудовувати зруйновані окупантами будинки. Після – численні поїздки до Харківської, Херсонської областей та Донбасу. Ми поговорили з Володимиром напередодні його чергової поїздки на деокуповану Херсонщину, яку щодня обстрілює ворог.

"Коли бачиш, як солдат, котрий кілька днів провів у окопі, радіє домашньому плову, розумієш, що все не дарма"

– Завтра ми веземо туди дрова – це те, що людям зараз необхідно насамперед, – розповів 68-річний Володимир Бричка. — Веземо шість 25-кубових фур дров. Окремо їдуть кілька мікроавтобусів з їжею та теплими речами. У місцях, куди ми їдемо, люди живуть без тепла, електрики та води під постійними обстрілами. Їм уже привезли буржуйки, але тепер потрібні дрова, чим ми намагаємося їх забезпечити. Фури доїжджають до певного місця, де ми їх розвантажуємо і далі мікроавтобусами адресно розвозимо все, що привезли – щось доставляємо людям додому, щось нашим хлопцям на фронт. Одночасно допомагаємо з евакуацією – когось довозимо до сусідньої області, когось вивозимо з небезпечного місця і садимо на поїзд. За весь цей час ми неодноразово потрапляли під обстріли, але Бог нас береже – залишалися живі.

Ми знаємо, до кого та навіщо їдемо. За одинадцять місяців повномасштабної війни охочих до нас приєднатися не поменшало, а лише побільшало. Якби зараз я міг взяти в поїздку всіх, хто мене про це просить, зі мною поїхав би цілий ешелон. Як і в перший місяць війни, земляки постійно приходять до мене з запитанням, чим допомогти. Приходять як пенсіонери, так і підприємці та чиновники з районної адміністрації. Багато хто допомагає з-за кордону. Більшість моїх дітей (у пастора Володимира 14 дітей – 12 рідних та двоє прийомних, і 43 онуки) давно живуть у США і регулярно надсилають звідти допомогу. Знаючи про те, що ми плануємо чергову поїздку, приходять допомогти й православні священники…

Спільними зусиллями нам вдається зробити багато. Взяти навіть нашу майбутню поїздку до Херсона. Заправка тільки однієї фури на таку поїздку коштує приблизно 1300 доларів. Але завдяки добрим людям нам вдалося організувати не одну, а одразу шість фур.

Попри те, що ми буваємо в дуже небезпечних місцях, з нами їдуть і жінки. У деяких із них чоловіки зараз на фронті, і вони їдуть, щоб допомогти й побачити рідну людину. Їхня допомога дуже доречна – ми організовуємо польову кухню і годуємо солдатів гарячими домашніми обідами. Коли бачиш, як солдат, котрий кілька днів провів у окопі, щиро радіє смачному домашньому плову, розумієш, що все не дарма. Ніколи не забуду, як на Великдень по всій лінії фронту – від Харкова до Маріуполя – ми розвозили військовим вісім тисяч пасок. Для хлопців це був сюрприз, і вони так раділи…

Володимир Бричка почав допомагати українській армії та цивільному населенню, що постраждало від війни, ще до повномасштабного російського вторгнення.

– Для мене все почалося після 2014 року, коли одна жінка розповіла, що люди у Святогірську, ховаючись від обстрілів, змушені жити у лісі, – каже Володимир Бричка. – Я зібрав готових допомогти хлопців, і ми поїхали. Я був шокований тим, що побачив. У лісі переховувались сотні людей, серед яких було багато жінок із дітьми. Коли ми везли туди три тонни продуктів, то думали, що цього вистачить. Але ні – людей було набагато більше, ніж ми уявляли. З того часу й почалося моє волонтерство. Ми стали часто туди приїжджати – комусь привезти допомогу, когось вивезти у безпечне місце.

"З окупованого Ворзеля вивезли 53 дитини. Потім з будинку для людей похилого віку забрали всіх, хто був ще живий"

– Після 24 лютого ми у нашому селі організували цілий штаб допомоги військовим та переселенцям, — розповідає Володимир Бричка. — Штаб із польовою кухнею, місцями для біженців, автомобілями. Усі, хто мав мікроавтобуси, зголосилися поїхати зі мною до Києва. Почалося все з того, що ми повезли туди їжу та роздавали її людям, які ховалися від обстрілів у метро та бомбосховищах. І там ми почули, що в окупованому Ворзелі зібралися люди, які намагаються евакуюватись. Казали, що їм навіть пообіцяли зелений коридор, але вивезти їх нема кому. А у нас семеро хлопців на мікроавтобусах. Я спитав їх, чи вони готові поїхати. Вони відповіли: "Якщо ви їдете, ми з вами". І ми поїхали. Пам'ятаю, коли стояли в колоні, зовсім поряд пролунав вибух. Птахи злетіли у повітря, люди попадали на землю. Це сталося з нами вперше, і всім стало ніяково. Але ми продовжили наш шлях. На ворожому блокпості у двох наших хлопців окупанти забрали та розбили телефони. Я свій встиг сховати… Заїхавши до Ворзеля, ми побачили величезну кількість людей. З котами, собаками, сумками. Всі вони стояли вздовж дороги, сподіваючись зловити машину і виїхати. І хтось із них сказав нам, що у Ворзелі є дитбудинок, де діти вже кілька тижнів (це було 9 березня) сидять без світла та тепла. І ми поїхали туди.

- Ви змогли евакуювати понад п'ятдесят дітей?

- П'ятдесят три дитини – всіх, хто там був. Вони дивом вижили. Майже три тижні провели без світла, газу, тепла. Виховательки щодня ходили по 4 кілометри пішки, щоб набрати для дітей води. На вулиці варили каші та гріли воду, яку розливали у пляшки, обкладали цими пляшками дітей, щоб їх зігріти – у приміщенні було 2 градуси тепла. А багато вихованців потребували особливого догляду – там були діти з тяжкими хронічними хворобами, ДЦП… Перевезти їх у наших мікроавтобусах теж було непросто – більшість із них не могли самостійно сидіти, хтось мав їх тримати. Ми брали молодих людей, які могли впоратися з цим. Ускладнювало ситуацію ще й те, що окупанти не хотіли випускати чоловіків… Було непросто, але це ми зробили. Вивезли дітей до Києва, після чого їх перевезли до Чернівців. А ми наступного дня повернулися, щоб забрати пенсіонерів з будинку для людей похилого віку. На жаль, коли ми приїхали, багато хто з них уже був мертвий. Ми забрали всіх, хто був живий. Лежачих виносили в ковдрах та клали у наші мікроавтобуси….

На Київщину Володимир Бричка після цього повертався ще не раз – забирав людей з окупованих територій, а потім, після деокупації області, приїжджав допомагати постраждалим. Потім була Чернігівщина.

– Ми з хлопцями поїхали до сіл, які постраждали найбільше, та допомагали там відновлювати зруйновані окупантами будинки, – каже пастор Володимир. – Купівля будматеріалів, і всі ці наші поїздки знову ж таки стали можливими завдяки допомозі добрих людей. Жителі будинків, які ми взялися відновлювати, не могли повірити, що ми робимо все це безкоштовно.

- ЗМІ писали, що загалом вам вдалося евакуювати з гарячих точок 1800 людей.

- Це лише з окупованих міст. А скільки ще ми вивезли з Києва, а потім з інших гарячих точок, я й не порахую. Був час, коли ми щодня вивозили по 300 людей. Багатьох спочатку розміщували у нашому селі – у школі, у дитсадку, у церкві. Дехто жил у мене вдома. Місяць у мене жила одна чудова родина з Києва – бабуся, мама та син. Нині вони в Норвегії. А після них у мене гостював 85-річний дідусь, який на велосипеді об'їзними шляхами виїхав з окупованого села на Київщині та зміг доїхати аж до Малина Житомирської області. Там підійшов до наших військових на блокпосту та попросив погрітися. А вони попросили мене допомогти йому. "Цей дідусь хоче їхати велосипедом до самого кордону, — сказали. — Можете його взяти? Звичайно, я взяв. Відвіз його до себе додому. "Мого батька вже немає в живих, – сказав йому. — Будете мені за батька".

Вдома ми з дружиною його відігріли, погодували, зарядили його телефон. І виявилося, що дідусь має доньку в Німеччині. Весь цей час вона не знаходила собі місця від переживань за тата, якому не могла додзвонитися. Коли ми зателефонували їй, вона так плакала… Я сказав, що дідусь і далі може жити зі мною, але вона наполягла на тому, щоб його забрати. Зараз ми постійно спілкуємось телефоном. Дідусь надсилає мені відео, як він займається на велотренажері — це замість велосипеда, який він залишив у мене вдома. Цей дідусь мені вже як рідний…

Як і багато хто, на цій війні Володимир Бричка вже втратив кількох друзів. Двоє з них – також волонтери – ще навесні загинули на Київщині, куди везли гуманітарну допомогу.

– Вони загинули у Бородянському районі, – каже Володимир. – Хлопці на мікроавтобусах поїхали до тамтешніх сіл, щоб привезти людям хліб. І не знали, що село, де вони були кілька днів тому, вже зайняли окупанти. По них відкрили вогонь. Один із волонтерів встиг виїхати та попередити інших, що в цьому місці стріляють. Але він був тяжко поранений і через п'ять днів помер у лікарні. А другого росіяни розстріляли на місці. А потім ще й кинули в його машину з хлібом гранату…

Після деокупації області я знайшов цю машину, зібрав останки свого товариша в пакет, привіз їх додому, і ми його поховали… А сьогодні в нашому районі ховають ще одного волонтера, який 23 січня потрапив під обстріл у Куп'янському районі на Харківщині. Він також розвозив їжу. Ми з хлопцями розуміємо, що з нами може статися те саме. Але молимося і віримо в те, що Бог нас убереже. І ми точно знаємо, що ми там, де зараз найбільше потрібні.