Чи нормальні жарти про акулу і чи має українцям бути соромно за них? Психолог докладно пояснила "Телеграфу" (відео)

Минулого тижня в єгипетській Хургаді акула напала на росіянина. Чоловік загинув на очах відпочиваючих та свого батька. Ця ситуація породила в мережі багато мемів та жартів від українців, за що деякі особистості накинулися на них та звинуватили в агресії. Загалом думки в суспільстві стосовно цієї ситуації кардинально розділилися.

Про те, чому смерть росіянина від акули розсварила українців, чому одні звинуватили інших в недостатній емпатії, а інші почали ображатись, що їх не розуміють і як в усьому цьому зберігати єдність в часи війни, поговорили з політичним психологом Світланою Чуніхіною. З відео розмови можна ознайомитись в кінці матеріалу.

- Ситуація з акулою спричинила неабиякі обговорення. Стала мемом і причиною запеклих баталій. Чому акула так розсварила людей?

- Ми маємо справу з загибеллю людини, яка б в нормальних обставинах не викликала би нічого окрім жалю.

Але нерв цієї історії в різниці між самою історією і парадоксальною реакцією частини суспільства: жарти, радість. Багато людей сприйняло цю ситуацію як можливість відплатити хоч якомусь росіянину за все те горе, що росія чинить в Україні.

Додатково напруження виникло тому, що трагедія, яка відбулась з цією людиною, відбулась на воді. В той час, коли Україна переживала жахливу трагедію з руйнуванням Каховської дамби і українці гинули саме від води.

Ця синонімія дала змогу каналізувати емоції ненависті. Більшість людей сприйняли це як відплату: нас затоплює і росіян на воді спіткала біда.

- Багато хто сприйняв таку радість від загибелі росіянина як недостатню емпатичність і що в українському суспільстві вже проблеми, якщо ми демонструємо відсутність емпатичності. На вашу думку, в українському суспільстві дійсно зараз є проблеми?

- Я би не казала, що тут брак емпатичності. Тут парадоксальна реакція на трагедію.

А з нами дійсно щось не так, тому що ми перебуваємо на війні. Ми жертви жорстокої агресії, ми відчуваємо агресію з боку противника, який у багато разів переважає Україну і в людській силі і в техніці.

І ми постійно знаходимось під загрозою тотального знищення, тому що у росіян є ядерна зброя.

Ми перебуваємо у небезпеці. Міряти стан спільноти, яка перебуває у небезпеці, мірками звичайного життя, це значить неадекватно оцінювати ситуацію. Ми зіштовхнулись з багатьма психологічними ефектами. Стають жорсткішими механізми стереотипізаціі представника ворожої спільноти.

Для нас ця людина не є індивідом, це представник російського суспільства. І це все, що деякі люди готові про нього знати. Нам цього достатньо, щоб сформувати певне ставлення до нього. Так працює міжгрупова стереотипізація. Яка в нормі дещо ускладнює міжгруповий діалог, а в ситуації війни вона його унеможливлює.

Важко побачити у ворогові людину, ми бачимо лише представника ворожої армії.

Ми перебуваємо у ситуації екзистенційноі небезпеки, кожен день відчуваємо загрозу своєму життю і життю своїх близьких. Це неконтрольовано. Ми не знаємо, коли і звідки ця загроза буде актуалізована. Як від неї врятуватись теж не знаємо. І в принципі, це елемент везіння, чи виживеш ти чи ні.

В такій ситуації емпатія притуплюється, як і всі інші почуття. Дуже важко гостро відчувати весь спектр почуттів, в ситуації, яка провокує так багато важких та щільних відчуттів. І щоб його винести ми маємо перейти на емоційне самозбереження. Збільшувати поріг чутливості, інакше ці емоції нас затоплять.

До речі, ми з колегами, коли оброблювали ситуації з дамбою, якраз обговорювали, що робити, коли тебе затоплюють почуття. В той час, як наші землі затоплює вода.

Щоб впоратись з таким щільним потоком відчуттів, гойдалками — від надії до відчаю, горя, ми маємо підвищити поріг чутливості. Перше, що страждає — це емпатія по відношенню до всіх, хто не належить до нашої групи. З одного боку, в нас дуже розширились межі спільноти, якій ми емпатизуємо. Ми співчуваємо навіть тваринам, землям, будівлям, ніби це люди, тому що це теж як представники уявного українського тіла. А з іншого боку, все, що за межами цього поля, залишається за межами емпатії.

- Але, при цьому, частина людей сприйняло відмінні від своїх реакцій, як те, що інші ненавидять недостатньо, значить вони якісь чужі, не з нашої групи. Як в стані цієї травми сприймати різність?

- Є ще третя група реакцій: люди, які відчувають в собі суперечливі почуття. З одного боку, я жахаюсь від того, що сталось з людиною, з іншого, в мене немає співчуття, якщо ця людина росіянин. І людина відчуває всередині себе конфлікт почуттів.

Ми всі маємо різний досвід проживання війни і різну глибину ураження травматичним досвідом.

Ми не можемо єдиною мірою ставитись до всього спектру почуттів. Найбільш здорова реакція людини на те, що з нею відбувається — конгруентна реакція. Тобто коли вона відповідає тим обставинам, в яких людина знаходиться, тим почуттям, які людина проживає.

Якщо все це співпадає один з одним, значить це нормальна реакція. Тут не може існувати правильної реакції. Лише щира. В тій мірі, в якій ця реакція щира, в тій мірі ця реакція має право на існування. Здорове суспільство — це суспільство, в якому є достатньо простору, щоб всі ці щирі переживання були проявлені, проговорені, розділені як частина групового досвіду війни. І поки соціальні мережі цей простір забезпечують, а наші внутрішні запобіжники не блокують повністю свободу вираження почуттів, в тій мірі ми залишаємось збереженими з точки зору ресурсу під час війни.

В нас ще немає пост травматичних наслідків, у нас ще травматичні наслідки. Тривалий вплив агресії, під яким ми знаходимось і зараз.

Зарано формувати жорсткі конструкції, які б давали нам норми реакції.

- Як при цьому всьому зберігати повагу до інакшості, зберігаючи єдність?

- Хороше питання. Кожен робить в міру своєї здатності, якщо у вас є ресурс бути відкритим до цієї інакшості — чудово, тоді можна бути голосом цієї чутливості. Якщо немає ресурсу, це теж в деяких ситуаціях корисно. Ми маємо задіяти всі можливі ресурси, носіями яких ми є. Всі ми є частиною національного опору.

Раніше "Телеграф" розповідав, яка доля спіткала акулу, що з'їла росіянина. Одразу після події єгиптяни забили палками до смерті тигрову акулу, але влада вирішила дати її тілу "друге життя".