"Будинок милосердя" чи бізнес на хворих: як на Полтавщині заробляють на вразливих особах

У хворих і безпритульних забирали паспорти й банківські картки, стежили, щоб ніхто не втік

У невеликому селі під Диканькою на Полтавщині кілька років діяв "будинок милосердя", власниця якого робила немічних і безхатьків своїми заручниками.

Сайт "Телеграф" також зацікавився справою, в якій поліція почала досудове провадження за двома статтями Кримінального кодексу.

Домашній мед чи вода з хлібом

— Нам ту-ут ду-уже ха-ра-шо, — важко, по складах вимовляє жінка років 45 в інвалідному візку.

Я не можу дізнатися історію її життя, бо власниця "Будинку милосердя" Світлана Безгубенко не дозволяє ні з ким з підопічних спілкуватися, й сама не налаштована на розмову зі мною. Але в мене багато запитань, на які я хочу знати відповідь. От чому, наприклад, інша, мовчазна, мешканка будинку ходить у засмальцьованих штанях? Чому помічниця хазяйки домоволодіння цідить сироватку в брудну пластикову пляшку? Що сьогодні їли ці люди на сніданок?

На моєму диктофоні записано всього 8 хвилин розмови з 67-річною засновницею громадського об’єднання "Всеукраїнський рух "Будинок милосердя" Світланою Безгубенко, і більшість цього часу — це її заяви про те, що вона нічого не буде мені говорити.

Та якщо відкинути непродуктивну частину розмови, виходить, що всі ці люди з інвалідністю, яких вона по своїй душевній доброті приймає, а також годує й поїть у старому невеликому будинку в селі Трояни під Диканькою, її "гості".

— Я ніколи не проходжу повз людей, які лежать на асфальті, сидять на лавочці. Я жила в Полтаві, трудилась, як всі люди, ходила на роботу, в мене сім’я була. Я приводила таких людей додому, мила їх, шукала якісь організації, куди можна було їх прилаштувати, надати їм допомогу. Але не завжди цих людей брали. То в них документів не було, то вони хворі були, — ще недавно розповідала на камеру моїм колегам з обласного телебачення Світлана Безгубенко.

Мені ж доводиться буквально витягувати з неї бодай якусь інформацію.

— Якби я вам показала хоч одну людину, яка сюди поступає… Ми й з червами [в ранах] брали. Бувало, дзвонять з лікарні й просять забрати пацієнтів після операції, бо ті бездомні, їм нікуди йти, їх нікуди прилаштувати. Бувало, з полтавської психушки привозили безрідних. А недавно телефонує жінка з Харківської області, питає: "Чи можна до вас? Бо я в такій ситуації, що в мене сина вбили". Ми нікому не відмовляємо, — все ж розповідає через "не хочу".

Світлана Павлівна запевняє, що її "гості" їдять усе свіже, домашнє. Наприклад, кисломолочний сир з медом. Меду, щоправда, зі своєї пасіки цьогоріч вона ще не качала. А кози, яких у неї ціла отара, дають достатньо молока. Є кури, індики. Город не саджають, бо працювати на ньому ні в кого нема здоров’я.

Іде в хату (мене, звісно, не пускає туди, бо це приватна власність) й повертається з пухким окрайцем домашнього хліба.

— Сама печу, — хвалиться. — Я повар шостого розряду. Щодня встаю о четвертій ранку й готую на всіх їсти. У мене в хаті стоїть електрична плита. А на сніданок у нас сьогодні багато чого було.

— А чому ж, коли у вас тут була недавно комісія, то дехто просив хліба й води?

— Та людина, яка просила хліба, двадцять років відсиділа в тюрмі, вона нагла, вона просить усе.

Хоча загалом підопічні, судячи з усього, Світлану Павлівну поважають.

— Як я жив до того, як потрапив сюди? — перепитує чоловік років 40, котрий, судячи з манер і зовнішнього вигляду, також провів у місцях не надто віддалених чимало часу. Разом з двома іншими мешканцями "Будинку милосердя" він сидить біля веранди помешкання, розташованого за кількасот метрів від "головного офісу" громадської організації. Не представляється й забороняє заходити за хвіртку. Так само, як і Безгубенко, заявляє, що не має наміру спілкуватися з непрошеними гостями. Тому перекидаємося кількома фразами. — А ви підіть на Південний вокзал [у Полтаві], подивіться, як там живуть безхатьки. А тут є їжа й дах над головою. Наші дні проходять у читанні Біблії, молитвах, душевних розмовах. У мене є гітара, часто беру її до рук. Пасемо кіз, косимо для них сіно, рубаємо дрова… Я тут уже четвертий рік, і це повністю змінило моє життя. Це завдяки Світлані Павлівні. Вона нам, як мама. Не треба її зайвий раз нервувати. А то їздять тут усякі, а тоді в неї приступи стаються.

Втікачі на інвалідних візках

Під "усякими" мій небагатослівний співрозмовник має, певно, на увазі журналістів. А, може, представника уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Полтавській області Владислава Носенка та працівницю Секретаріату уповноваженого Ларису Кармазін-Денисенко, які нещодавно спільно з місцевою владою здійснили позаплановий моніторинговий візит до "Будинку милосердя" після того, як до омбудсмана України Дмитра Лубінця надійшла інформація про ймовірні порушення прав людини, факти застосування психологічного та економічного насильства в цьому закладі.

"Були виявлені кричущі порушення прав людини, зокрема, на здоровʼя, надання медичної допомоги, гідні умови життя, — написали у звіті члени комісії, побувавши в "Будинку милосердя". — На території приватного господарства розташований житловий будинок на дві кімнати та 5 господарських приміщень зі свійськими тваринами. У закладі перебували 12 людей, четверо з них — особи з інвалідністю. У будинку — повна антисанітарія, брудний посуд. У кімнаті площею майже 15 кв. м. мешкає 5 жінок. Ліжка — впритул одне до одного, біля кожного — судно. Вікна — без шибок, повітря затхле. На території садиби — літня кухня в аварійному стані, похилена, всередині брудний посуд, господарський інвентар. На подвір’ї — сморід.

При особистому спілкуванні люди просили хліба та води. Вони повідомили, що їхні документи, банківські картки і телефони, які в них забрали, знаходяться в адміністрації закладу. Стан мешканців закладу — неохайний, вони були знесилені та потребували лікування".

Моніторингова група викликала у Трояни поліцію та бригаду "швидкої допомоги". Шістьох осіб госпіталізували. В однієї жінки діагностували зламану тазостегнову кістку, в чоловіка — рак останньої стадії.

Мені не вдалося з’ясувати, яким чином інформація про те, що твориться в "Будинку милосердя" у Троянах, дійшла до Києва. Хоча про нього давно знають і в Диканьці, і в Полтаві, бо це ж не голка у копиці сіна, хоча й "схований" він у селі, яке практично вимерло. Сюди не доберешся громадським транспортом. Щоправда, кажуть місцеві, які ще саджають тут городи, підопічні, буває, втікають — хто пішки, а хто на інвалідному візку.

Загалом полтавка Світлана Безгубенко використовує під "Будинок милосердя" три хати. Та лише одна з них, по вулиці Вишневій, 7, належить їй на правах власності. Інші стояли пустками.

Милосердя до безхатьків жінка почала виявляти років п'ятнадцять тому. Згодом, наприкінці 2016-го, зареєструвала громадську організацію. Після року діяльності ГО її засновниця була говіркішою й розповідала журналістам одного з місцевих телеканалів свою історію. А саме, що придбати хату в селі її змусила особиста біда – один з її синів мав наркозалежність і кілька судимостей. В тюрмі увірував у Бога й, опинившись на волі, вирішив допомагати таким, як сам, та нужденним. Тому вона купила в Троянах хату в кредит, куди разом з синами стала запрошувати і звозити людей без певного місця проживання, навертати на віру в Бога. Зараз її син — пастор, проводить служіння для підопічних.

В тому інтерв’ю шестирічної давності Світлана Безгубенко нарікала, що місцева влада їй нічим не допомагає. Тож вона робить усе самостійно, на що вистачає сил і коштів.

– Я вже давно працюю і допомагаю людям, яких не беруть у притулки: безхатьки, каліки та інваліди. Утримую їх у себе вдома і живу разом з ними на свою пенсію. У нас є своє господарство. Окрім місцевої церкви, нам ніхто не допомагає. Про те, що нам потрібно більше приміщення, я говорила і сільській, і районній владі. Так, можливо, стан оселі не найкращий, але дайте нам більше приміщення! Місцева влада відписує, що таких будинків нема, — казала вона.

На той момент у "Будинку милосердя", судячи з відеоматеріалу, було чисто, а його мешканці вільно розповідали про те, як їм пощастило опинитися в таких чудових умовах.

"Турбота" й "догляд" в обмін на гроші

— Гріх стверджувати, що Світлана Павлівна не дбає про своїх підопічних, — каже одна з мешканок села, яка просить не називати її імені. — Їх тут свого часу понад два десятки жило. Мені якось довелося побувати в хаті, в якій живе Безгубенко разом з чужими людьми. У жіночій кімнаті працював телевізор, на столі складена акуратна купа випраного одягу, а в кухні — купа свіжоспечених коржів. Хоча в хаті відчувався неприємний запах, бо там лежали паралізовані.

На мою думку, для людей, які колись жили під парканами, це за щастя. Я це чула особисто від одного старого чоловіка, котрий тут опинився.

Їжі в них вистачає. Світлана Павлівна завжди робить на зиму заготовки: купує в селян огірки, картоплю, капусту, моркву тощо. Інші продукти привозила з Диканьки або з Полтави. А як почалася широкомасштабна війна, то благодійні фонди почали передавати їй гуманітарну допомогу: крупи, олію, цукор, борошно. Щосуботи привозять. Гуманітарки так багато, що власниця частину роздає односельцям.

Ще моя випадкова співрозмовниця, даючи позитивну характеристику Світлані Павлівні, пригадує, як та возила якось одного зі своїх підопічних у Диканьку лікувати зуби.

А от чоловік жінки бурчить: "Як помру, то мене ніде буде й поховати". Адже місцевий цвинтар забитий могилами колишніх мешканців "Будинку милосердя", за якими ніхто не доглядає.

У Троянах і в Диканьці кажуть, що Світлану Безгубенко "кришував" Ілля Кива. А соціальні служби й поліція не вникали у діяльність громадської організації, оскільки їх влаштовувало, що вона брала під опіку проблемних людей. Дехто переконаний, що очільниця громадської організації ділилася з ними своїми доходами, аби вони "не бачили" беззаконня.

Також за неофіційною інформацією, Світлана Безгубенко змушувала самотніх і хворих людей продавати власне житло в обмін на "догляд". Водночас під виглядом гуманітарної діяльності розсилала листи благодійним фондам з проханням фінансової допомоги.

—.Ви ж розумієте, що, чим більше людей Світлана Павлівна сюди звезе, тим більший у неї прибуток, бо вона на кожного отримує пенсію чи соціальні виплати, які забирає собі, — пояснювала мені жінка з Троянів. — Вона одну бабцю так стерегла, як зіницю ока, щоб та, бува, не втекла, бо в тієї пенсія була 5 тисяч. Ніхто ж не знає, скільки коштує утримання однієї особи у такому "благодійному" закладі. Тут хтось робив перевірки?

Начальниця відділу соціального захисту виконкому Диканської селищної ради Людмила Фролова теж бідкається, що Світлана Безгубенко не дозволяє заходити в приміщення представникам територіального центру соціального обслуговування, які періодично до неї навідуються. Два роки тому спеціальна комісія з представників ДСНС, Держспоживслужби та голови селищної ради намагалася перевірити діяльність "Будинку милосердя". Однак пред’явити претензії керівниці громадської організації щодо утримання підопічних виявилось неможливим, оскільки такий вид діяльності, як надання соціальних послуг, взагалі не прописаний у її установчих документах.

Людмила Фролова не виключає, що на людей, які опиняються під дахом "Будинку милосердя", чиниться психологічний тиск, бо їм "дуже все подобається". В усякому разі, скарг від них ніколи не надходило.

— Світлана Павлівна, дійсно, виявляє турботу про своїх нових підопічних, — розповідає Людмила Фролова. — Вона допомагає їм відновлювати втрачені документи, піклується про оформлення групи інвалідності та соціальних виплат. Приводить людей до нас, вони пишуть заяви на отримання засобів реабілітації. Реєструє їх у своєму будинку. Але водночас ми не знаємо, яким чином вона розпоряджається коштами своїх підопічних. Дехто з них каже, що вона видає гроші. Але які то суми порівняно з державними виплатами, невідомо — банківські картки та паспорти вона тримає в себе.

За словами керівниці відділу соціального захисту, Світлані Безгубенко пропонували розмістити "Дім милосердя" в приміщенні колишнього Будинку ветеранів у Диканьці, але вона категорично відмовилась.

Яка доля чекає на підопічних, чи то пак, "гостей" керівниці громадської організації після розголосу цієї історії? Усім мешканцям запропонували оформлення на постійне місце проживання до державних будинків-інтернатів, а чоловік з онкологією буде направлений до хоспісу. Як сказав представник уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Полтавській області Владислав Носенко, вони навіть не знали про такі заклади. І були впевнені, що "Дім милосердя" — це єдине місце, де їм будуть раді. Але люди з інвалідністю взагалі не повинні утримуватися в таких умовах.

Тим часом поліція почала досудове розслідування у цій справі за двома статтями Кримінального кодексу України: ч. 2 ст. 146 ("Незаконне позбавлення волі або викрадення людини") та ч. 3 ст. 357 ("Викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів"). Максимальне покарання, передбачене за першою зі статей — обмеження або позбавлення волі строком до 5 років.

— Нічого кримінального я не вчиняла! — не змигнувши оком, каже підслідна.

Фото — Офіс омбудсмена України

Відео – "Суспільне Полтава"