"Робінзон Крузо" по-полтавськи: як жінка 21 рік прожила на безлюдному острові в морі

Населення острова Вишняки на колишньому Дніпродзержинському, а тепер Кам’янському водосховищі, становить… одна людина на півтори тисячі гектарів. Ларисі Ребристій – 66, з яких останній 21 вона мешкає у ландшафтному заказнику місцевого значення "Острів Вишняки" (за назвою урочища, що залишилося під водою, коли в Україні створювали штучні моря). Багато хто називає її керуючою господарством колишньої мисливської бази на острові.

Вийти на човні в море у грозу

Острів Вишняки – природна перлина Полтавщини – утворився 1964 року, коли затопили села по руслу Дніпра, щоб створити водосховище. Цей клаптик землі з первозданною природою врятувала його висота.

Колись острови Дніпродзержинського водосховища були улюбленим місцем відпочинку високопоставлених чиновників. Неподалік Вишняків полював сам генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв.

Лариса приїхала в цю оазу з чоловіком Володимиром – йому запропонували тут посаду єгеря. Перш ніж перебратися на острів, жінка встигла попрацювати дояркою, телятницею, продавчинею в магазині, приймальницею молока. Не боялася ніякої сільської роботи.

Та через чотири роки чоловік помер прямо на робочому місці, на острові, а Ларисі, як виявилося, не було куди повертатися: їхній будинок у селі Ревущине Кобеляцького району на той час встигли розтягти "добрі люди".

– Коли не стало чоловіка, я спочатку розгубилася, – пригадує Лариса. – Покійний Володя, поки вода не замерзала, мотався на моторному човні у Світлогірське – це чотири кілометри по дельті Ворскли – і я з ним завжди їздила. А коли залишилася сама, думала, не виживу. Один раз попросила знайомих привезти мені хліба, другий. А що далі? Довелося навчитися керувати човном. Чоловіки показали, як заводити двигун. Тепер, якщо треба, не боюся виходити у відкрите море навіть у грозу.

Жити одиначкою серед густого лісу і води Лариса давно не боїться. Каже, вже стала частинкою дикої природи. Це її дім. Її найближче оточення – три кізки, з півсотні курей-качок, шість собак і бозна скільки котів.

Колись у підсобному острівному господарстві Лариси була молода кобила, та втекла.

– Я цілий тиждень із собаками шукала її по всьому острову, – розповідає про свої пригоди жінка. – А він близько 60 кілометрів завдовжки і до п'яти в окремих місцях завширшки, з непрохідними місцями, в яких легко заблукати. Пси взяли слід копитної тварини і вивели мене прямо… на стадо диких кабанів. Не пам'ятаю, як втекла від них. А кобилу так і не знайшла. Мені потім сказали, що вона, швидше за все, почула табун із сусіднього острова і кинулася до нього вплав.

Влітку – комарі, а восени – миші

А цього літа до господарства жінки внадились шакали.

– Забрали двох півнів і багато молодняку, – розповідає Лариса про своє життя-буття. – Собакам не під силу їх відігнати, бо це зграйні й дуже хитрі тварини. Територія бази (25 соток) огороджена сіткою-рабицею. Який-не-який захист від вепрів, косуль, лосів, єнотів, ланей… Домашні тварини, коли дикі підходять до загорожі, на них майже не реагують. А от від шулік, орлів і беркутів ніяк не захистишся – крадуть свійську птицю. Та й з лисицями доводиться воювати.

Життя на острові не мед: влітку загризають оводи та комарі, яких жодні засоби не лякають. Восени ще одна напасть додається – миші лізуть в хату через безліч шпарин.

Найважче взимку. Коли лід сковує затоку, то база аж до весняної повені лишається відрізаною від "великої землі". Пані Лариса завжди ретельно готується до цього сезону: закуповує два мішки борошна, мішок цукру, літрів 20 олії… Вирізає качок і робить з їхнього м’яса тушонку.

Картоплю зазвичай привозять знайомі, бо на острові вона не родить. По-перше, піщаний ґрунт, а, по-друге, сосни затінюють маленький – лише дві сотки – городик. Не ростуть ні морква, ні капуста. Зате завжди є врожай помідорів, огірків, перцю, баклажанів. Щоб підвищити врожайність овочів, Лариса Михайлівна робить компост з опалих стручків та листя акації, яка росте поблизу: закладає природний матеріал у целофанові мішки й запускає туди черв'яків, яких спеціально привозить із села, потім підживлює грядки та садок. Сад гарно родить: яблуні, груші, алича, виноград, абрикоси, персики. Росте малина, полуниця, смородина, йошта… З фруктів Лариса заготовляє варення.

Хліб пече навіть у морози чи дощі у духовці цегляної плити, складеної на подвір’ї. Собак і котів підгодовує млинцями.

Світло має завдяки невеликій сонячній батареї, подарованій одним із гостей. Її вистачає, щоб підзарядити телефон, ліхтарик, ненадовго увімкнути лампочку.

Про новини дізнається з древнього радіоприймача. І запоєм перечитує старі книжки, які зрідка передають їй "земляни". Любить детективи, історичні та любовні романи.

А от про війну Лариса знає не з радіо і не з чиїхось переказів. Адже ворог запускає ракети над водою, то їй чутно, як вони літають над Дніпром. А якось наші ППОшники збили одну, то в її хаті штукатурка посипалась.

Своє життя на острові Лариса, котра мимоволі стала "Робінзоном Крузо", називає пеклом у раю.

Заробітки на яйцях

– Пересели мене звідси зараз у цивілізацію, я там не виживу, – бідкається острів’янка. – Від Вишняків до Світлогірського 12 хвилин пливти на човні. Але як тільки ступаю на берег, одразу ж відчуваю, яке загазоване повітря в селі. Я вожу туди курячі яйця й так заробляю копійчину. А назад зазвичай везу зерно для своєї живності та якісь продукти з магазину. Іноді купую хліб. То від нього мої коти й собаки голови відвертають. Не знаю, як його ті бідні люди їдять…

Однак визнає, що без зв’язку з цивілізацією ніяк не обійтися. Та й здоров’я вже не те.

– Слава Богу, є добрі люди, які мені допомагають, – каже пані Лариса. – Той бензину п’ять літрів привезе, той — зерна, той загорожу поправить, а інший дров натягає… Правда, сюди рідко хто приїжджає. Все менше друзів стає, ніхто ж не вічний. Ось треба буде шукати спеціаліста, щоб човен поварив – став протікати. Цього тижня останній раз перед заморозками з’їжджу у Світлогірське на закупки й заодно човен відремонтую. А вже думаю, хто допоможе витягнути його на берег до зими…

Швидше за все, ця зима буде для Лариси останньою на острові. Кілька місяців тому працівники місцевої організації Українського товариства мисливців і рибалок (УТМР) попередили жінку, що вона має залишити Вишняки. Дали можливість перезимувати.

Куди подітися

– А куди ж мені діватися? – чую розпач у голосі своєї співрозмовниці. Ми спілкуємося з нею по мобільному, і це, вважай, єдиний засіб її зв’язку з "великою землею". – Від такої новини у мене серце розболілося, став тиск скакати. Хочуть, щоб я вибралася звідси, бо у товариства нібито закінчується строк користування мисливськими угіддями на острові й воно хоче від нього відмовитись. Така вказівка, як мені сказали, надійшла від начальника обласного УТМР. За чутками, місцевий фермер хоче взяти землю на острові в оренду з правом викупу. А де я хату знайду, щоб купити, на свою пенсію у 2,5 тисячі гривень? На мене ж ніхто не буде тратити грошей, бо в країні он яка розруха. Сьогодні багатьом біженцям житло потрібне, хіба ж тільки мені?

Лариса Михайлівна зізнається, що після попередження стала боятися за своє життя.

– А що мене комусь вартує вбити? – приголомшує своїми роздумами. – Я навіть у поліцію телефонувала. Питають: "До вас відправити наряд?" – "Та ні, кажу, просто зафіксуйте, що я вас попереджала про можливе вбивство".

Від пані Лариси дізнаюся історію бази.

– На ці два будинки –– менший єгерський і більший мисливський, в якому я живу, –– ні в кого нема документів. Ні у мене, ні у УТМР, – розповідає жінка. – Років п’ять тому обласне управління вирішило чи то в оренду здати базу, чи то продати. І людина на це майно знайшлася, бізнесмен з Дніпра. Почав замінювати вікна в будиночку, пробурив свердловину, затіяв ремонт даху. А як узнав, що на майно нема документів, усе покинув.

Будинки на острові "Вишняки" будували ще в 1960-ті роки. Вони належали ЦК Компартії України, потім обкому партії, а потім обласному управлінню Товариства мисливців. Певний час базу орендував місцевий чоловік, уже покійний, він теж устиг дещо підремонтувати.

Та острів з метою відновлення флори і фауни закрили на 15 років. Тут заборонено стріляти, розводити багаття і взагалі приїжджати на нього. Проте рибалки та грибники ігнорують заборони. Навідуються й браконьєри. У Світлогірському кажуть, якби не Лариса, то від бази давно б уже нічого не залишилося.

– Останні років десять сюди ніхто з УТМР не з’являвся, – каже жінка. – А тепер я стала комусь заважати…

Лариса згадала давній випадок. Колись вона мала мрію заробити грошей, щоб придбати у селі хату. Розвела свиней, але приїхали єгері з мисливцями і влаштували відстріл її тварин. Прямо у дворі всіх і поклали. Мовляв, у зв'язку з африканською чумою. Відтоді вона не тримала свиней.

І сьогодні про майбутнє намагається не думати. Просто щоранку, прокидаючись, дякує Богові за те, що він дав їй можливість бачити неймовірну красу природи.

"Телеграф" попросив прокоментувати ситуацію з виселенням Лариси Ребристої з острова керівника Полтавського обласного УТМР Костянтина Боровика.

– Все, що знаходиться на острові, це майно товариства з 1975 року. Воно перебуває на балансі Кобеляцької місцевої організації, а Лариса просто ним безплатно користується, – пояснив Костянтин Боровик. – Ми сплачуємо орендну плату за 25 соток землі, які займає база, вкладали гроші в її ремонт. Тепер, коли сплив термін користування мисливськими угіддями, хочемо відмовитися він них, як і від деяких інших, бо нам не під силу їх усі утримувати – у зв’язку з повномасштабною війною полювання заборонене, тому фінансові надходження до товариства, яке є громадською організацією, значно скоротилися.

Кому відійде цей природно-заповідний фонд, вирішить сесія обласної ради чи до кінця цього року, чи на початку наступного. Може, хтось зможе його утримувати й пані Ларисі запропонують виконувати там якісь функції. Тому рано казати, що її хтось виселяє. Але вона не має на базу жодних майнових прав, – резюмував чиновник.

Фото, відео – "Полтавська хвиля"