"Поки під охороною НКВС гнило зерно, поруч зголоднілі діти їли траву і кору дерев". Голодомор, який треба пам'ятати

Багато одиноких матерів в роки Голодомору віддавали своїх синів і доньок у Миргородський дитячий притулок, яким опікувався НКВС, у надії на порятунок. У нього звозили також сиріт і дітей "ворогів народу". Але для тисяч маленьких українців той притулок став табором смерті.

Колишній інженер-зварювальник Олександр Джунь довго носив у собі дитячу таємницю. Мовчав до того часу, аж поки не розвалився Радянський Союз і в незалежній Україні нарешті стало можна публічно говорити про голодомор, влаштований сталінським режимом. Поступово чоловік почав збирати свідчення своїх земляків, які вижили у ті страшні роки. А коли накопичив достатньо матеріалу та експонатів, відкрив Музей трагедії Голодомору 1932—1933 років на Миргородщині. Це єдиний у світі музей, що існує безпосередньо на місці колишнього дитячого концтабору. До того в будівлі тривалий час розміщувалась початкова школа. А ще раніше — козацька фортеця.

Ось уже майже півтора десятка років Олександр Джунь завідує музеєм Голодомору. Наша з ним розмова почалася з його дитячого потрясіння.

Із землі посипались кістки та черепи

— Йшов 1958 рік. Я був восьмирічним хлопчиськом, і ми з однолітками часто бігали в тир, збудований після війни поряд із колишнім притулком, — пригадує Олександр Прокопович. — Тоді всі змалечку захоплювались військовою справою, зброєю. У тирі нас вчили поводитися з малокаліберними гвинтівками. Але пацани є пацани. Хтось роздобув порох і влаштував вибух поряд із тиром. Рвонуло так, що обвалилася земля на схилі берега, і звідти посипалися пожовклі кістки та черепи. Ми з хлопцями злякалися й розбіглися по домівках. Увечері повернувся з роботи батько. Побачивши, що я плачу, спитав, що сталося. Я й розповів йому про це. "Веди мене на те місце, але про те, що бачив, більше нікому не говори", — сказав він.

Додому ми повернулися під ранок. Практично всю ніч переносили останки на місце, де зараз встановлено пам'ятний знак. Кістки, які ми складали в ганчірки, прихоплені з дому, лежали у землі шарами. Скільки було тих шарів, я не рахував. Ми з татом викопали на вершині скелі братську могилу і склали туди людські останки.

Коли я підріс, батько розповів мені, що в голодні 1932—1933 роки на тому місці, біля Личанської церкви, знаходився дитячий табір-притулок. І що він возив до нього з лісу дрова, якими опалювали приміщення — там було дві грубки. На Личанці (так і зараз називається місцевість у Миргороді) залишався один господар, у якого "совєти" не відібрали коней, ось і возили ними дрова. Тоді багато хто намагався допомогти нещасним дітям. Жителі Личанки та найближчих хуторів самі голодували, але ділилися з малолітніми в'язнями чим могли — залишками борошна, харчовими відходами, передавали теплий одяг. А Марія Сергіївна Шинкаренко, дружина головного бухгалтера курорту "Миргород", пекла вечорами хліб для табірників. Подружжя часто забирало до себе додому хворих діток і лікувало їх. Те саме робили й інші сім'ї, завдяки чому вдалося зберегти життя якоїсь частини в'язнів концтабору. Пізніше, у 1937—1939 роках, рятівників репресували як свідків злочинів радянської влади й відправили до таборів ГУЛАГу на Колиму та Соловки. Живим звідти повернулася лише одна людина.

Трупи вивозили підводами

Табір-притулок розміщався в будинку отця Леонтія, в якому жила родина священника з двома маленькими дітьми та родина паламаря. Більшовики не тільки знесли хрести з церкви, перетворивши її на зерносховище, а й відібрали у священнослужителів житло, пристосувавши його під хату-читальню. У 1930 році в експропрійованому будинку було відкрито притулок для безпритульних. А через два роки, коли через репресії та Голодомор, що почалися, кількість сиріт і безпритульних стала величезною, до Миргорода на вулицю Єрківську, 31 почали звозити дітей не лише з найближчих місць, а й здалеку. Міськком партії організував тут табір для дітей, які залишилися без батьків. Сюди потрапляли також неповнолітні після "фільтрації" заарештованих на залізничному вокзалі. Опіку над дітьми взяли органи НКВС.

Перші "вихованці" у таборі, обнесеному колючим дротом, з'явилися у жовтні 1932 року. Це були переважно діти розкуркулених селян-одноосібників — перших жертв сталінського геноциду проти українського народу. Селян, які відмовлялися виконувати непосильний план здачі хліба, відправляли до Сибіру на лісозаготівлі. Багатьох "ворогів радянської влади" чорні "воронки" вивозили у невідомому напрямку, звідки вони вже не поверталися. Жінки, залишившись без засобів для існування, не могли самостійно прогодувати своїх численних діточок, тому сподівалися врятувати їх у притулку.

До притулку приймали дітей віком від трьох до сімнадцяти років. Усі вони були однакові: шкіра та кістки. Вранці, пригадували старожили, бувало, привезуть цілу підводу живих, а ввечері вивезуть стільки ж трупів. Скільки їх померло голодною смертю, ніхто достовірно не скаже. Облік не вівся. Людські останки складували на крутому березі річки Хорол, ними були забиті два великі козацькі порохові погреби, а також вигрібна яма й криниця. Крім того, поодинокі поховання розпорошені по всій території притулку.

Ховаючи сліди злочину, "компетентні органи" вже у 1934 році зрівняли двір справжнього дитячого концтабору із землею.

За колючим дротом ворушилася земля

Записані Олександром Джунем спогади земляків про Голодомор лягли в основу документальної повісті під назвою "Чорні роки Миргородщини 32—33".

Ось що розповідала автору документальної книги вже покійна Тетяна Іванівна Кійко, яка прожила понад 92 роки.

"Організатори колективізації вважали нашу сім'ю заможною, тому пустили нас по світу голими та босими: відібрали не лише домашню живність, запаси продуктів, а й простору хату. Батьки з чотирма дітьми змушені були переселитися до маленької халупи. Незабаром ми почали голодувати. Весною 1933 року батько у пошуках їжі поїхав на Донбас. Мама з нашою старшою сестрою Дар'єю так його й не дочекалася, померли з голоду. А нас, трьох молодших дітей — мене, Палажку та Гришу, родичі відправили до миргородського притулку. Тут з нас зняли домашній одяг і спалили разом із вошами, видавши замість нього клаптик тканини з двома мотузками, щоб можна було прив'язати цей "фартух" до стегон. Оскільки ми були практично голими, то мухи, комарі та воші буквально заїдали нас.

Великим святом для дітлахів було купання у річці Хорол. Нас по десятеро водили до води, де ми зганяли з себе паразитів. Дорогою, як сарана, ми об'їдали всю рослинність, що зустрічалася на нашому шляху. А одного разу нам із Гришею вдалося спіймати маленьке цуценя. Принесли до табору і попросили кухарку, щоб вона зварила його. Так уперше ми спробували собачатину.

Від голоду та хвороб наші обличчя й тіла стали жовтими із сірим відтінком і такими запалими, що шкіра обтягувала одні кістки – м'язів практично не було. Сестра Палажка, як старша, охороняла нас із братиком від таборового мародерства. Часто траплялося, що діти, які були сильнішими, вихоплювали у слабших сухарі й відразу засовували їх собі у рот. Сестра ділила з нами свою пайку, тому вона була дуже виснажена і хвороблива. Палазя згоріла за кілька днів. Коли вона злягла, я вдень і вночі напувала її водою та відварами трав, які нам давали замість ліків, жувала їй сухарі, бо вона сама вже не могла жувати. З плачем і криком ми вчепилися з братиком у холодне тільце сестрички. Утрьох нас витягли на обійстя. Біля порога була підготовлена яма, прикрита очеретом. Палазю кинули до неї.

Були такі дні, коли від епідемій вмирали по десятеро людей одразу.

А потім тяжко захворів Грицько. Його обіцяли направити на лікування. Але співробітники НКВС мали свою методику лікування — вночі ще живими дітей закопували в землю. Люди, що мешкали поряд з табором, бачили, як за колючим дротом уранці ворушилася земля".

— Контингент у таборі змінювався досить швидко, — розповідає Олександр Джунь. — Але найстрашніше, що в той час, коли дітлахи пухли від голоду і щипали траву, обгризали кору на кущах, поряд, через паркан, у приміщенні колишньої церкви під озброєною охороною НКВС гнили тонни зерна, які могли б врятувати людей. Багато хто з місцевих мешканців, ризикуючи життям, пробирався до церкви, щоб ним поживитися. Зерно намокло й зіпріло…

Хлопчаки хотіли відрубати мертвій Наталці ноги сокирою

А з покійною вже Вірою Батієнко, якій також удалося вижити в дитячому притулку, мені кілька років тому вдалося особисто поспілкуватися. На той момент їй було 90. Але пережите в дитинстві пам'ять поважної пані тримала досить цупко.

Так сталося, що дворище Віри Батієнко практично примикало до території дитячих поховань. І це постійно нагадувало їй минуле.

Мама семирічної Віри Омельченко (у заміжжі Батієнко) була донькою дворянина й дружиною куркуля. До колективізації їхня родина була заможною. Тримала корів, коней, багато іншої домашньої живності, володіла сільськогосподарським інвентарем та кількома гектарами землі. Колгоспні активісти все це відібрали, а в сім'ї підростало четверо малих дітей. Тож мати після того, як у 1933 році глава сім'ї замерз на заробітках, віддала старшу доньку у притулок.

— На щастя, у притулку я була недовго, напевно, тому й залишилася живою, — розповідала Віра Володимирівна. – Хіба ж можна було там довго протягнути на баланді з картопляних обчистків та маленькому шматочку хліба в день? Миска баланди і сто грамів черствого хліба… Ми були такі голодні, що слинили пальці і проводили ними по столу, сподіваючись, що якась крихта зачепиться.

Часто згадую, як ми, дітлахи, ховали Наталку. Вона була старша за нас і дивилася, щоб у меншеньких ніхто не відібрав шматка хліба. Іноді сама ділилася з нами останнім. Коли Наталка померла, ми вигребли руками біля церковної огорожі ямку і поклали її туди. Але ямка виявилася для неї короткою — ноги нижче колін не поміщалися. Хлопчаки запропонували відрубати їх сокирою, яку вони помітили біля купи дров. Але ми з подружками, хоч і були маленькими та знесиленими, докопали ямку, сховали ноги й наносили у подолах землі на могилку. То була наша перша могила… А скільки їх тут по всьому подвір'ю!

Спали ми покотом на підлозі, застеленій соломою. Не пам'ятаю, чи її змінювали. Але в пам'яті лишилося, що я рідко висипалася. Було твердо, холодно, заїдали воші.

Єдиною теплою кімнатою у притулку був лазарет, де лежали тяжкохворі. Періодично з нього витягували за руки померлих, а на їхнє місце клали інших. Взимку дитячі тіла укладали штабелями біля табору, на крутому березі річки Хорол. А коли потеплішало і з'явилися мухи, весь цей склад трупів кудись зник. Пізніше я дізналася, що всі свої справи енкавеесники робили вночі. Вони перевезли дитячі останки до піщаного кар'єру біля єврейського цвинтаря…

З настанням весни ситуація стала ще трагічнішою. На деревах з'явилися перші листочки, з землі почала пробиватися перша зелень, і діти, виповзаючи з приміщення рачки, починали пастись на траві, наче козенята. А надвечір вмирали в страшних муках від дизентерії чи кровотечі — гострі краї зелені розрізали нутрощі.

…Намагаючись з'ясувати масштаби трагедії, Олександр Джунь почав домагатися проведення ексгумації тіл, похованих на колишньому попівському обійсті, але дозволу влади не отримав. Чиновники посилаються на те, що в братських могилах можуть жити віруси небезпечних інфекцій — тифу та чуми, тож останки краще не турбувати.

— Хоча багато років тому, коли ми з батьком переносили людські кістки, що оголилися, навіть подумати не могли про небезпеку, — резюмує Олександр Джунь.

P. S. Полтавщина – одна з областей України, де була найвища смертність від влаштованого радянським режимом штучного голоду. За даними дослідників, під час Голодомору 1932-1933 років в Україні померло щонайменше 3,9 мільйона людей, чверть з них – діти до 10 років.

Раніше "Телеграф" повідомляв, як у перші місяці повномасштбаного вторгнення рф в Україну російські окупанти знищували урожай українського зерна. І по цей день ті спадкоємці організаторів Голодомору 1930-х обстрілюють мирні міста і села, намагаючись знищити інфраструктуру та спровокувати новий голод в Україні.

Фото надані Олександром Джунем, відео – Радіо Свобода