Післясмак "Оскару": як змінилося життя героїв фільму "Будинок зі скалок", та хто з них отримав нову сім’ю

До кінця першого тижня квітня в українському прокаті ще можна побачити документальну стрічку "Будинок зі скалок" – номінанта на "Оскар". Після 95-ї церемонії вручення нагород герої та творча команда повернулись до звичного життя. Наскільки воно для них змінилось, дізнався "Телеграф".

"Дуже незначний відсоток дітей повертається згодом до біологічних батьків"

В топ українських новин документальний фільм "Будинок зі скалок" потрапив саме завдяки номінації на "Оскар". Але про нього на той момент вже багато знали у світі. Стрічка авторства данського режисера та сценариста Сімона Леренґа Вільмонта ще у 2022-му отримала схвальні рецензії в американській і європейській пресі, мала успіх на закордонних фестивалях. Зокрема, фільм отримав нагороду за найкращу режисерську роботу в категорії "Світове документальне кіно" на фестивалі незалежного кіно "Сандес" (США).

В основі стрічки – будні Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги – одного з багатьох українських закладів, в яких тимчасово опиняються діти, чиї батьки зловживають алкоголем чи наркотиками, застосовують насилля до своїх синів і дочок і мало дбають про їх догляд і виховання. За відведений законом термін – 9 місяців – рідна мама і тато мають змінитися: розв'язувати питання з житлом і роботою, позбутися шкідливих звичок, тільки в цьому випадку їм знову зможуть віддати дітей.

"Легкою роботу не назвеш, бо заклад розрахований на тимчасове перебування дітей, — розповіла "Телеграфу" Ольга Тронова, що прийшла працювати до центру у Лисичанську ще коли він тільки готувався до відкриття – 1 квітня 1998 року. – Колектив весь час міняється, характери в дітей різні, і треба до всіх шукати підхід. Так, у нас є певні перелік обов’язків, плани роботи, інструкції, але тільки за ними жити неможливо, бо кожен випадок індивідуальний. На жаль, дуже незначний відсоток дітей (думаю 1-2 не більше) повертається згодом до біологічних батьків, ті просто не хочуть ставати на шлях виправлення".

"Ці діти соціально занедбані, ніхто в родині ними не займається. Всі історії пропускаєш через себе, бо інакше не виходить, – наголошує Маргарита Бурлуцька, що прийшла волонтером до центру також у 1998-му році, а згодом почала в ньому працювати на постійній основі. – І ми робимо все, щоб влаштовувати таких дітей в сімейні форми виховання. У нас у Лисичанську, зокрема, було дев’ять дитячих будинків сімейного типу, у них як раз і приймають дітей з таких центрів як наш. Є ще варіанти – прийомна сім’я, опіка, піклування, усиновлення. Крайній випадок – інтернатні заклади, але дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування туди направляють в основному за показниками здоров’я".

Відповідно на час перебування дітей у центрі його працівники стають для них тими дорослими, на яких можна покластися у найскладніші моменти. Такими, наприклад, стали випробування 2014-го року, коли на сході почалися бойові дії.

"В день знайомства зі знімальною групою – 5 квітня 2019-го року, а тоді крім Сімона до нас завітав і Азад (Азад Сафаров – другий режисер і лінійний продюсер) з Оленою (Розвадовська – волонтер, правозахисниця), я розповідала їм, як ми пережили 2014-й. Тоді Лисичанськ на певний час опинився під окупацією, – продовжує Маргарита. – Ми двічі – влітку і взимку (тоді місто вже було звільнено, але знову постала загроза загостренням ситуації) – разом з Ольгою вивозили дітей до аналогічного центру у Харкові. Найстрашніше було перший раз, коли автобус мав рухатися через блокпости сепаратистів, переживали, а чи не розвернуть нас, чи не будуть прискіпуватися. І я тоді ж сказала Азаду, що одна справа чути про обстріли Слов’янська і співчувати його мешканцям, але зовсім інша, коли бойові дії починаються у твоєму місті. Наступного дня він погодився, що я маю рацію. Річ у тому, що від нас знімальна група поїхала до міста Золоте і потрапили під ворожий вогонь. Живі та неушкоджені вони лишились дивом. Азад ще був впевнений, що через цей випадок Сімон відмовиться від задуму зробити фільм саме у Лисичанську, але той вирішив продовжити роботу".

Що два місяці протягом двох років Сімон разом з Азадом приїжджали до прифронтового міста і лишались тут на кілька днів. У авторів не було сценарію, вони просто фільмували все те, що відбувається з вихованцями, відзнявши загалом 250 годин.

"Крутіше за номінацію на Оскар, що Колю всиновили"

В кінцевому варіанті фільму "Будинок зі скалок" наскрізною лінією проходять історії трьох дітей – дівчат Єви та Саші, а також хлопчика Колі. Хоча шанс стати героєм був у всіх вихованців.

"На початку діти сторонились нас, але коли ми потрошку почали знімати когось з них, інші також підходили та ображались, що вони не в кадрі, – згадує Азад. – Олена, яка консультувала на зйомках, пояснила: треба сказати правду, що фільм буде 90-хвилинний і всі до нього не потраплять. І ми казали, навіть якщо буде лише кілька героїв будемо намагатися розказати на їх прикладі про всіх дітей, які опиняються в такій самій ситуації. Для мене це було дивовижно, що вони не образились, хоча і ревнували. Коли ми повертались після перерви, нові вихованці, що з’являлись за час нашої відсутності, вже знали, хто ми такі. І можна сказати, що з часом діти стали нашими продюсерами, я зрозумів, їх можна долучати до процесу. Міг під час перерви сказати: "Слухайте, ми тут ще не зняли в коридорах. Коля, можеш допомогти, який ти бачиш тут цікавий ракурс?"

Азад додає, що окрім безпосередньо зйомок багато часу приділялось налагодженню і підтримки контакту з дітьми. Поза камерою він і Сімон спілкувались з дітьми, пили разом чай, грали в футбол, поступово заслуговуючи їх довіру. А також намагалися зрозуміти "контекст їх життя" – розпитували психологів, соціальних працівників, разом з якими навіть відвідували родини, діти з яких опинились в центрі. Під час одного такого візиту на знімальну групу накинувся з сокирою один з батьків. Саме такі сильні враження та зібрана інформація допомогли краще показати ситуацію з дітьми, які лишаються без родини.

"Ми не знали зовсім, які саме кадри потраплять до фільму. Можу сказати, що його перегляд став льодяним душем для нас, – зізналась Ольга. – Зараз тільки в голову приходить, що це перша стрічка про такі заклади, як наш, яка показує все, як є. Зворотний бік, якщо можна так сказати, а не тільки щось позитивне, якесь свято, усміхнених дітей, що зазвичай потрапляє до сюжетів після візиту журналістів".

"На прем’єрі, що відбувалась минулого року у Сєверодонецьку, сіли з Олею і як взялись за руки, так і протримались весь фільм. Дуже переживали, — додає подробиць Маргарита. – Треба розуміти, що всі проблеми, показані у фільмі, існують не тільки у нашому центрі, вони у всіх таких закладах. Наприклад, паління (у фільмі є кадри, де діти палять, ховаючись від дорослих – авт.). Ми з цим боремось, пояснюємо, як це шкідливо, але деякі діти починають палити ще в утробі матері, і відучити їх дуже складно".

Ще під час роботи над фільмом Азад і Олена створили благодійний фонд "Голоси дітей", який робив акцент на психологічній підтримці дітей, що постраждали від бойових дій на сході. А з початком повномасштабного вторгнення долучились до евакуації, зокрема допомагала вивозити в безпечне місце вихованців Лисичанського центру.

"Спочатку діти були у Львові, а потім їх вивезли за кордон, деякі повернулись згодом в Україну, – уточнив Азад. – Вони слідкують за новинами про фільм, навіть, іноді знають їх краще за мене, ми з ними на зв’язку. А найкрутіше за номінацію на Оскар те, що Колю – одного з головних героїв – всиновили, сталося це саме завдяки фільму. На його показі побував місцевий мешканець. Його звати Олег, йому 50 років. Згодом він прийшов до нашого офісу "Голоси дітей", вимовив спіч, що стрічка допомогла йому знайти другого сина, і розплакався. Кілька місяців тривала бюрократична процедура, але Коля вже в родині, його всиновили".

У фонді повідомили, що ще одну героїню – Єву взяв після смерті бабусі під опіку дядько, вона живе тепер на заході України, а Саша лишається у Європі.

"Ми зробили максимум, щоб через фільм привернути увагу до України"

Поки не мають можливості повернутися до рідного Лисичанська і працівниці центру та героїні фільму Маргарита та Ольга. Вони вибралися з міста рік тому, до його окупації.

"Деякий час після евакуації дітей до Львову, а їх на 24 лютого було в центрі 18 у віці від 3 до 17 років, ми разом з ще двома колегами лишились працювати там, у притулку, – говорить Ольга. – Тоді туди везли дітей, позбавлених батьківського піклування, з усієї України – Сумської, Київської, Херсонської областей. Чергували цілодобово.

- Я виїжджала з Лисичанську того ж дня, але окремо, бо була у відпустці, — додає Маргарита. – Місто і досі окуповане, будівля центру вціліла, але розграбована. З 1 січня 2023 року з нами припинені трудові відносини, повернутися до роботи зможемо лише коли територію звільнять. І, звичайно, ми цього чекаємо. А поки ми з Олею внутрішньо переміщені особи, вона — в Кривому Розі, а я в Тернопільській області, в Кремінці.

Про поїздку у Лос-Анджелес Маргарита та Ольга згадують як про надзвичайну подію, хоча і наповнену переживаннями. До останнього виховательки вірили, що робота інтернаціональної команди про долі українських дітей отримає заповітну золоту статуетку.

"Коли оголосили переможця у номінації "кращий документальний фільм" Симон прибіг до нас з Олею через весь зал і дуже перепрошував, що фільм не виграв, – згадує Маргарита. – Ми його заспокоювали, бо насправді те, що фільм у номінантах – п’ятірці кращих документальних фільмів – це вже перемога. І для нас ця стрічка значить дуже багато, бо дала таких друзів як Сімон, Азад, Олена.

"На фоні того, що відбувається в Україні, бо по всіх нас пройшлась війна, ми зараз живемо в чужих містах, поїздка на Оскар стала подарунком долі, – додає Ольга. – І можливістю вкотре сказати світу: "Почуйте нас! Почуйте голоси наших дітей!"

"Ми зробили максимум зі свого боку, щоб через фільм привернути увагу до України, проблем, які виникають в країні через війну, – зазначив Азад. – Зокрема, встигли потрапити до Відня на з'їзд ОБСЄ і презентувати там річний звіт фонду про злочини рф проти українських дітей, давали безліч інтерв’ю вже в Америці. І ми продовжимо використовувати фільм як адвокаційний інструмент: на зовнішню аудиторію для утримання фокуса на збройній агресії росії, на внутрішню – як боротьбу за те, щоб притулки, інтернати були закриті та всі діти виховувались в родинах, якщо не з біологічними, то хоча б прийомними батьками".