Повернути дітей в українську систему освіти: як це рекомендує робити МОН

Міністерство радить закладам освіти, де діти навчаються паралельно, оптимізувати процес.

Під фінал навчального року 2022-2023, що був вкрай важким для всієї шкільної спільноти, Міністерство освіти та науки розробило рекомендації, зокрема, як дітям з-за кордону повернутися до українських шкіл.

Та чи так все "гладко" в житті, як виглядає на папері, розбирався "Телеграф".

"Варіант "подвійної" освіти — не єдиний

Основний меседж, покладений в основу документа Міносвіти, — забезпечення безперервності навчання всіх без винятку українських школярів. І тих, хто залишався в країні та вчився між тривогами і відключеннями світла, або зовсім втратив таку можливість через окупацію чи близькість до зони проведення бойових дій; і тих, хто виїхав за кордон і опановував нові знання в реаліях іншої системи освіти. У більшості країн освіта є обов’язковою, тож українські школярі записувались до школи за новим місцем проживання, часто залишаючись паралельно у вітчизняній школі та намагаючись поєднати дві програми.

"Мої діти навчались цей рік у Німеччині, куди ми евакуювались з Бучі, у так званих Willkommensklassen (підготовчі класи для дітей-іноземців, що не знають німецької мови. – Авт.), – розповіла Вікторія Куриленко. – Відвідування школи в країні обов’язкове з шести років. Стільки як раз виповнилось моїй молодшій доньці Марині, тому її взяли до першого класу. До 12-ї години діти вчаться, а потім відвідують різні гуртки. Син Марк – у 5-му класі. Наступного року, якщо ми не повернемось в Україну, діти вже підуть до звичайних класів, зараз вони їх відвідують два рази на тиждень, щоб звикнути. Паралельно син вчився і в українській школі за сімейною формою навчання, бо в навчальному закладі нам сказали: або так, або забирайте документи. Тож ми раз на три місяці купували підручники, як роблять всі, хто навчається за програмою "Інтелект України". Об’єднались з однокласниками, які також за кордоном і брали уроки у деяких наших вчителів, зокрема, з української та англійської мови, математики, фізики. Загалом, ми дуже раді, що українська школа була з нами цей рік, бо наші вчителі — золото, наш підхід — дає результат".

"В Норвегії не можна не відвідувати школу, нас про це попередили одразу, як ми тільки приїхали, – каже Юлія Іванова, яка разом з сином перебралася до цієї країни з окупованої частини Запорізької області. – Тут у сина, який в 7-му класі, уроки тривають з 9 ранку до 14:30, а потім він приїжджає додому і ще застає заняття в українській школі. Ми вирішили не кидати її, бо якщо пропустити рік-два у вивченні української мови, літератури, історії, буде важко надолужувати пропущений матеріал. До речі, у нас був негативний досвід дистанційного навчання в одній зі шкіл Львова, де ми провели певний час після евакуації. Дуже великий наплив дітей ВПО був (120 на паралель), до чого виявились не готові ні вчителі, ні сервери. Завдання не перевіряли, уваги дітям не приділяли, як результат, син, котрий вчився на 10-12, отримував в найкращому разі 8 балів, а з деяких предметів – 3. Тож ми повернулись до онлайн-навчання в рідній школі, і все стало на свої місця".

"У Швейцарії навчання також обов’язкове, тому син пішов тут до школи й продовжив вчитися у харківському ліцеї "Ангстрем", – наголошує ще одна українка. – Цей навчальний заклад передбачає дистанційку, тому син обирав графік самотужки. Очевидно, що вибір був невеликий, бо закордонна школа з 8-ї або з 7:20 до 16:00 щодня, окрім середи. Середа – короткий день із 8 до 11:30. Тому для української школи залишався вечірній час і вихідні. Іноді швейцарські вчителі йшли назустріч, оцінивши потенціал сина і його бажання повернутись на Батьківщину, тому дозволяли йому годину-півтори присвятити українській програмі впродовж навчального дня. А українська школа торік скасувала літні екзамени, щоб підтримати дітей, які працювали впродовж року".

В міністерських рекомендаціях зазначається, що для дітей, котрі виїхали за кордон, варіант "подвійної" освіти — не єдиний. До речі, школярі могли обрати навчання не тільки в рідних школах, а й у Міжнародній українській школі (МУШ), створеній Міносвіти спеціально для маленьких українців, котрі постійно чи тимчасово перебувають за кордоном. Також можна було долучатися "на місці" до класів/закладів, організованих громадськими організаціями українців, що мають договір з МУШ. Діти також могли зосередитися на навчанні тільки в іноземній школі, або тільки вітчизняній, якщо це не суперечить законодавству країни перебування.

З урахуванням того, що частина українських дітей лишиться за кордоном і наступного навчального року, МОН рекомендує закладам освіти, де вони навчатимуться паралельно, оптимізувати навчальний процес. А саме: розробляти розклад онлайн-уроків з урахуванням зайнятості учнів в іноземній школі, прибрати з нього предмети, що дублюються, чи вивчаються за вибором. Також школи мають пропонувати учням асинхронне навчання, тобто надавати відеозаписи уроків.

Єдина таблиця переведення результатів

Ще один важливий момент для школярів, які навчались за кордоном, — отриманні там результати за предметами, що дублюються, будуть зараховані в Україні. Хоча система оцінювання в школах дуже відмінні. "В Британії, де вчилась молодша дочка цей рік, використовується 7-бальна школа – від A до G. Навіть не знаю, як ці оцінки порівнювати з українськими", — каже Світлана з Черкас.

"У Польщі оцінки від 1 до 6, де одиниця — це недостатній рівень знань, а 6 – відмінний, крім того, до оцінок можуть додавати плюс чи мінус. Але багато ще залежить від вчителя. В школі, де вчаться мої діти, оцінюють тільки різні перевіркові роботи, або виконання додаткового завдання тематичного. А є вчителі, які ставлять оцінки і за домашні роботи", — наводить ще один приклад українка Наталія. При цьому переведення оцінок у 12-бальну вітчизняну систему заклади освіти мають здійснювати самостійно.

"Те, що це віддано на відкуп шкіл – це неправильно і несправедливо, – вважає співзасновниця організації "Смарт-освіта" Іванна Коберник. – Бо це як з курсом обміну валют, затвердженим Нацбанком, так само треба було зробити єдину таблицю переведення результатів навчання, отриманих у закордонних школах в 12-бальну українську систему. Тим більше, що за кордоном такі таблиці є, з цим стикались українські абітурієнти, коли вступали у вищі навчальні заклади. Так мало бути зі школами. Бо, наприклад, у Німеччині 6-бальна система, де 1 – найвища оцінка. А для України це 11 чи 12? Чому школа має приймати це рішення? Цей механізм має бути визначений на державному рівні й затверджений відповідним наказом Міносвіти".

Підтвердити свої успіхи школярі можуть завдяки інформаційним довідкам, які мають видавати навчальні заклади, де вони тимчасово вчилися. В документі має бути вказаний перелік предметів, окремі теми та безпосередньо оцінки. Також підтвердженням можуть стати дані з електронних журналів та щоденників. Важливо і правильно, за словами Іванни, що у випадку з учнями 5-8 та 10 класів може застосовуватися не 12-бальна, а двобальна шкала, тобто "зараховано/не зараховано". Рішення з цього приводу ухвалює педрада кожної конкретної школи.

За предметами, які наявні тільки в нашій програмі, а саме українська мова, література, історія та географія України, захист України, правознавство, школярі мають пройти оцінювання, щоб отримати річну оцінку. До речі, для багатьох родин мотивація поєднувати дві школи, була саме в тому, щоб не втратити зв'язок з Батьківщиною. Крім того, українознавчий компонент багато хто опановував за допомогою індивідуальних уроків протягом року чи відвідуючи відповідні заняття, в тому числі онлайн, організовані громадськими організаціями. А хтось — тільки в останні місяці, коли було ухвалено рішення про повернення, звернувся до репетитора.

"Добре, що у дітей була можливість обирати, як вчити рідну мову й історію, бо всі вони перебувають в різних умовах, різних ситуаціях, різних часових поясах з різним рівнем підготовки, – зазначає Іванна. – Але, звісно, було б краще, якби існували чіткі рекомендації щодо того українознавчого компонента, як його викладати дітям, які не ходили очно в школу в Україні. Але це складна робота. Фактично потрібно сформувати ядро знань з цих предметів, тобто що є найважливішим і що обов’язково має бути засвоєно. Це різний обсяг інформації в різних класах, відповідно потрібно переглянути програми цих предметів за всі класи. Це складна робота і її важко виконати за один місяць, враховуючи, що в нас три роки не було Міністерства освіти".

Залишити дитину на другий рік

Спірною виявилась і ситуація з переведенням на наступний рік навчання, і саме дітей, що вчились в закордонних школах. З одного боку причина в тому, що зарахування на новому місці відбувалося відповідно до віку, тож дитина могла опинитися на клас менше, аніж в Україні. Також батьки дітей, якій не не навчалися цього року в українській школі, хотіли б, щоб діти залишались в тому класі, який пропустили.

"Коли ми евакуювались до Болгарії у березні минулого року, син вчився в першому класі. Навчальний рік він закінчував дистанційно, – розповідає про свій досвід Ольга, котра переїхала до столиці кілька років тому з Донбасу. – А у вересні пішов до місцевої школи, бо подумали, що варто інтегруватися. Але в Болгарії навчання починається з семи років, тож моя дитина знову пішла до першого класу. Фізично тягнути ще українську програму він не міг, бо був у школі цілий день, закінчив тут рік на відмінно. Коли ми вирішили повертатись в Україну, спитали у нашої вчительки, чи можемо ми піти до другого класу, бо його пропустили, але нам відповіли, що візьмуть тільки до третього. На мої заперечення, що син не засвоїв програму, почула: "Займайтеся влітку, або залишайтесь жити за кордоном". Звернулись до школи в іншому районі, там нас готові взяти до другого класу.

Схожу ситуацію описує ще одна українка. За її словами, дитина знайомих перше півріччя цього року "тягнула" дві школи – вітчизняну і закордону, але у другому півріччі, не витримавши навантаження, навчання за українською програмою припинила.

"Після повернення до України батьки разом з дитиною ухвалили свідоме і дуже виважене рішення: не поглиблювати розрив, не посилювати стрес, а піти з вересня ще раз до 7-го класу і спокійно засвоїти матеріал, – каже жінка. – Про програму 7-го класу казати не потрібно – це 18 предметів. І що ж їм сказали в школі? Ні, ні й ще раз, ні! Беремо вас лише до 8-го класу і крапка. Нехай наздоганяє! Врешті-решт батькам вдалося домогтися свого, але на це було витрачено чимало нервів, а так не має бути".

Направду, в рекомендаціях МОН зазначено: "Учні 1-10 класів можуть бути не переведені на наступний рік навчання та залишені для повторного здобуття загальної середньої освіти в тому самому класі на підставі письмової заяви одного з їхніх батьків або законних представників". На це звертає увагу й Іванна Коберник, наголошуючи: "Батьки можуть скористатися таким правом, якщо бачать, що це піде дитині на користь". Рішення про переведення до наступного класу також приймається педрадою навчального закладу.

Репетиторство та заняття в малих групах

Приділена увага в документі МОН і дітям, які залишились в Україні, але не могли повноцінно навчатися, бо перебували на непідконтрольних територіях, зовсім поруч від місць, де точились бої, чи в деокупованих містах і селах. Зокрема, навчальним закладам рекомендовано "утриматися від відрахування і зберігати особові справи та результати оцінювання попередніх років" учнів, місце перебування яких невідомо". А адміністрація шкіл має спробувати зв’язатися з такими дітьми, їхніми батьками чи законними представниками. Також прописано, яким чином ставити річні оцінки, якщо діти не мають задокументованих результатів.

Та зрозуміло, що така категорія дітей опинилась фактично поза навчальним процесом, або були втягнуті у навчання за російськими програмами і матимуть чималі "білі плями" у знаннях. І, відповідно, наздоганяти однолітків буде непросто.

"Якщо ми раніше казали тільки про розрив між сільськими та міськими школами, то зараз ми маємо дуже багато ліній розриву, – каже Іванна. – Навіть діти, які навчаються за кордоном, повернуться в Україну з дуже різним досвідом. Хтось навчався за своїм рівнем і набув додаткових дуже цінних знань, які принести в нашу систему. Хтось відвідував інтеграційні класі і найважливішим досягненням для них будуть соціальні навички й, можливо, додатково вивчена іноземна мова. А хтось тягнув дві програми і "вигорів" настільки, що не хоче вчити взагалі нічого. Були і діти, що жили в 40-кілометровій зоні від лінії фронту і взагалі 15 місяців не відвідували школи. Хтось був на окупованих територіях і ми в більшості не знаємо, що там відбувається, лише якісь свідчення від тих, хто зміг вирватися, чи через окремі пропагандистські матеріали. Тому завдання буде дуже складне і дуже комплексне, головним буде тут діагностика. Якщо казати про конкретні інструменти подолання розривів, то я не бачу нічого ефективнішого, ніж репетиторство і заняття в малих групах. Міжнародними дослідженням доведено, що за шість тижні навчання у такому форматі (за умови занять 2-3 рази на тиждень) можна пройти матеріал, який вчать в школі протягом чотирьох місяців".

При цьому Іванна наголошує, що заняття у таких форматах можуть бути організовані безпосередньо в навчальних закладах. Після основних уроків вчителі можуть займатися з дітьми, допомагаючи їм засвоювати програми за окремими темами чи предметами. Але при цьому така робота освітян має бути гідно оплачена, бо вони цей рік також працювали у надскладних умовах.

"На окупованих територіях ми бачимо спеціальну, фактично давно готову і зараз просто реалізовану стратегію росії стосовно дітей. Якщо вони намагаються їх вкрасти, вчити їх інакше і змусити забути, що вони українці, ми маємо цьому протиставити так само системні рішення, – наголошує Іванна. – Як один з варіантів зберегти цих дітей в українській системі освіти, я пропонувала розробку програми, за якою діти мали б можливість переїхати на підконтрольну територію України, піти до школи-пансіону, навчатися і бути у фізичній безпеці. Думаю, що батьки старшокласників погодились би віддати дітей до таких навчальних закладів. Але поки це на рівні ідеї, яку я не так багато разів озвучувала, жодних рухів посадовців в цьому питанні я не бачу".

Також співзасновниця організації "Смарт-освіта" наголосила: попри те, що частина українських шкіл хоче працювати тільки в офлайн-форматі, варто на рівні міністерства продумати і організацію якісної дистанційної освіти. І також підійти до цього питання виважено.

"Я не готова занадто виступати проти шкіл, які наважилися сказати, що ми не можемо тягнути дві історії паралельно, бо якість страждає, – зазначає Іванна. – Найкращим варіантом, мені здається, розподілити офлайн і онлайн навчання. Для останнього визначити певні навчальні заклади. Є, наприклад, в Києві 10 шкіл, яким вдається організувати повноцінне навчання онлайн, до них доєднались вчителі-переселенці, хтось навіть з-за кордону працює, от вони мають його і проводити. При цьому у кожній школі має зберігатися сімейна форма навчання і екстернат, при яких відповідальність покладена в більшій мірі на батьків. Зараз була проблема в тому, як уникнути подвійного навантаження на дітей, повернути їх в систему освіти, і тут нема простого рішення. Тут потрібна підтримка як дітей, так і вчителів, і чесна позиція з боку міністерства. Вона має полягати в чітких рекомендаціях і головне, що було б зараз потрібно вчителям оця таблиця переведення балів. Я розумію, що ситуація в освіті в цілому дуже занедбана, мало що можна вирішити за місяць, який минув з моменту зміни керівництва МОН, але я сподіваюсь побачити перші результати до 1 вересня".