Зміна бізнес-клімату, приватна освіта та повернення заробітчан: Тимофій Милованов розповів, яким бачить майбутнє України
- Автор
- Дата публікації
- Автор
Екс-міністр поділився думками щодо економічної відбудови країни
Про завершення війни в Україні поки годі казати, проте уряд вже працює над стратегією майбутнього відновлення держави. Створення комфортного бізнес-клімату, підвищення привабливості нашої країни в очах іноземних інвесторів і співгромадян, які виїхали в ЄС у пошуках кращих умов праці, — один з пріоритетних напрямів відбудови економіки.
Ексміністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Тимофій Милованов розповів в інтерв'ю "Телеграфу" своє бачення повоєнного відновлення України, приділивши особливу увагу ролі освіти та сучасних технологій у нарощуванні економічного потенціалу й підвищення якості життя українців.
— За результатами міжнародної конференції з відбудови України, яка нещодавно проходила в Лондоні, відбулася цікава дискусія стосовно пріоритетних сфер для повоєнного розвитку. Під час обговорення спікери акцентували увагу на різних напрямах: прем'єр Денис Шмигаль і заступник голови ОП Ростислав Шурма робили ставку на енергетику, віце-прем'єрка Юлія Свириденко говорила про ВПК, а міністр цифрової трансформації — про сферу IT. Які напрями розвитку особисто ви вважаєте пріоритетними для нашої країни?
— Я не погоджуюсь, що лунали різні меседжі. Є загальна стратегія, узгоджена президентом. Зокрема, в промові Володимира Зеленського на конференції в Лондоні було висвітлено три питання. Перший блок був загальним — про підтримку, другий стосувався економіки, третій — захисту.
Захист і ВПК — зрозумілий напрям. Логістика та інфраструктура в широкому розумінні — від доріг до енергетики — це те, що також забезпечуватиме розвиток економіки. Звісно, важливу роль відіграватиме й хай-тек, тобто IT в більш широкому сенсі, так звані креативні галузі.
Що стосується енергетики, в Євросоюзі є загальний напрям "зеленої" енергетичної трансформації, тому на нас це накладе обмежені можливості. Наприклад, "не-зелений" метал, вироблений з "не-зеленої" енергетики, купувати не будуть.
Водночас в Україні є можливості для видобутку водню. Інша річ, що з транспортуванням можуть бути технічні складнощі. Існують думки, що використання газотранспортної системи можливе за умови, що водень буде змішаний з газом, а для газу потрібна росія чи хтось інший.
Так, зараз є певний фокус на маніфестуванні, але ми ще не знаємо, з чим залишимось після війни. Відвідавши Харків або Дніпро, ви побачите, що росія систематично знищує нашу індустріальну спроможність. Що з цього можна буде відновити, а що доведеться створювати заново — відкрите питання. В будь-якому разі, ця галузь буде однією з пріоритетних, адже в нас є сильні виробничі кластери на сході.
Те, що висвітлювали різні аспекти під час обговорення, пов'язано з особистими поглядами, вподобаннями й амбітністю кожного зі спікерів. Крім того, хтось з міністрів більше говорив про структурні реформи, а хтось — про конкретні проекти, які ми звикли обговорювати в Україні. Проте в Лондоні дуже відчувалось, що від нас чекали більшого. Там хочуть чітко розуміти, що ми будемо робити з бізнес-кліматом.
— В чому полягає головна проблема бізнес-клімату в Україні?
— Заходячи в Україну, інвестор хоче від уряду не гарантій вирішення проблем через суди, меморандуми і міжнародні угоди, а гарантій того, що проблем у принципі не виникне. Він не хоче гаяти час, вникати у ці тонкощі, долати перешкоди, він хоче, щоб інвестиції були прості.
Щоб людина в США, яка хоче інвестувати в Україну 10 мільйонів доларів, могла це зробити, вона не повинна їхати до Києва, Львова чи Харкова і на місці розбиратися у тому, як це тут працює. Їй повинно бути достатньо прочитати три репорти і обрати найбільш привабливий проект. Причому, зробити це зі свого деску на Волстріті, без жодних бар'єрів.
Щоб хтось зробив інвестицію в один мільярд доларів, потрібно, щоб з України був СЕО (англ. — chief executive officer, головний виконавчий директор. — Ред.), здатний провести переговори, відповідні рівню цих інвестицій. Звісно, з міністром можна домовитися, але втілювати ці домовленості буде СЕО. Інвестори хочуть побачити в Україні фахівців, що розмовляють зрозумілою їм мовою. Чи маємо ми кандидатури на цю посаду? Їх мають бути тисячі, щоб не вийшло так, що гроші є, а впроваджувати їх нікому.
Крім того, є практичні проблеми, як-то зарплатні сітки і внутрішні конфлікти на цьому підгрунті. З одного боку, є зарплатні сітки, а з іншого — ми зростаємо, тож треба наймати нових висококваліфікованих фахівців. Таких людей на ринку обмежена кількість, тому вони вимагають іншого рівня зарплат. Решта компанії відчуває несправедливість, виникає напруження. Для вирішення цієї проблеми нам потрібні дуже професійні HR, здатні знайти баланс і не зруйнувати компанію при стрімкому зростанні. Знову ж таки, уявіть, скільки нам потрібно таких команд, якщо ми будемо відбудовуватись на 100 мільярдів доларів на рік.
— Фінансування для зростання може залучатися з конфіскованого російського майна?
— Гроші, конфісковані у рф, були б гарним джерелом. Проте, варто розуміти, що ці кілька сотень мільярдів навіть не заморожені, а лише знерухомлені. До конфіскації взагалі ще справа не дійшла. Якщо б вони були конфісковані і передані Україні в якійсь формі, це стало б хорошим підґрунтям. Коли бізнесмени з усього світу побачать, що в України є 100, 200, 300 мільярдів для відбудови і розвитку, вони розумітимуть, що будуть державні гарантії, страхування, нормальний бізнес-клімат. Для всього світу це стане сигналом про те, що треба заходити зі своїми інвестиціями.
Три аспекти: конфіскація російських активів, міжнародна підтримка (через фінансові організації і напряму — через держави), приватні інвестиції. Це надважливі складові успішної відбудови.
— Днями Володимир Зеленський мав зустріч з бізнесом. Підприємці скаржились на рейдерство і перешкоди з боку держави. Це є причинами другої хвилі міграції бізнесу після повномасштабного вторгнення рф. Тепер виїжджають не через страх перед війною, а свідомо, через встромляння палиць у колеса. Чи має держава реальні механізми реагування на такі виклики і налагодження бізнес-клімату?
— Запит на це буде зростати в ході повернення ветеранів з війни. Частина з них намагатиметься інтегруватися в бізнес, виникатиме більше ветеранських бізнесових спілок.
Чому я кажу саме про ветеранів? По-перше, їх дуже багато. По-друге, тисячі людей, які є професіоналами своєї справи, пішли в армію, але вони повертатимуться у бізнес і матимуть моральну владу, адже суспільство їм довіряє.
Коли звичайний бізнесмен озвучує владі проблеми, з якими він стикається, це сприймається як діалог. Якщо ж ветеран домовляється з побратимом або тим, хто до цього передавав на фронт дрони і зброю, про інвестування мільйона доларів, щоб відкрити ферму на Закарпатті, і стикається з рейдерством або неможливістю елементарно провести воду і електрику на цей об'єкт, така ситуація буде викликати резонанс у суспільстві.
У нас є час до закінчення війни в активній формі. Звісно, небезпека з боку рф залишатиметься ще довго, але з точки зору бізнесу, військові ризики в якийсь момент суттєво зменшаться. Саме тоді будуть прописані умови, що забезпечуватимуть стабільність і спонукатимуть ветеранів йти у бізнес. До цього моменту необхідно створити нормальний клімат, щоб у підприємців не виникало проблем з податковою, судами, несумлінною конкуренцією. В іншому разі ми отримаємо дуже сильний політичний тиск всередині країни з боку суспільства.
— Під час презентації Української доктрини Володимир Зеленський зробив досить амбітну заяву про курс ВВП для України у трильйон доларів. Наскільки реалістичними є такі плани, на ваш погляд, і скільки часу для їх реалізації нам може знадобитися?
— До цієї цифри і в Україні, і в Європі ставляться відносно спокійно. Тому що вона стосується номінального ВВП, а не реального. За рахунок значної інфляції, в усьому світі номінальний ВВП дуже зросте за наступну декаду. Якщо у нас ВВП номінально зростатиме на 20-30% на рік, за 10 років з 200 мільярдів можна вирости до 1 трлн 200, а за сім-вісім — приблизно до 800-900. Тобто це амбітний, але цілком життєздатний план.
Водночас, коли йдеться про плани обсягів видобутку електроенергії, дійсно, виникають запитання. Тому що там задекларовано значне зростання — задекларовані цифри наближені до того, що споживає Франція або Німеччина. На цю мету реакція дійсно дуже поляризована: хтось ставиться вкрай негативно, називаючи такі плани фантазіями, а хтось сприймає їх як амбітну мету, зазначаючи, що потенційно це можливо, адже у нас велика країна і є певна інфраструктура.
— Стрімке відновлення і економічний розвиток держави неможливий без кадрів. Україна втратила мільйони людей ще під час запровадження безвізового режиму з ЄС, але тоді, як правило, виїжджали не кваліфіковані фахівці. З початку війни в Європу виїхали сотні тисяч висококваліфікованих кадрів, які вже встигли знайти там роботу. Як, на вашу думку, чи є у нас шанс повернути їх на Батьківщину, які механізми для цього можуть використовуватися?
Наприклад, Володимир Зеленський назвав одним з таких інструментів підвищення рівня оплати праці за формулою "сусіди у Євросоюзі плюс 30%". Наскільки це реально?
— Я погоджуюсь з тезою президента про підвищення рівня життя. Щоб люди поверталися, він має бути високим.
З одного боку, багато наших громадян, які зараз вимушено перебувають в Європі, за цей час зрозуміли, що в Україні вони не так вже й погано жили. Особливо, якщо йдеться про жителів Києва, Одеси, Харкова, де рівень життя є цілком європейським. Я досить часто чув такі відгуки.
Водночас, нам слід привести в країну капітал. Якщо у нас праця дорожча, аніж в Європі, а ризиків більше, капіталу буде невигідно сюди заходити.
Крім того, питання повернення людей не вирішується за інерційним сценарієм (який, за даними Київської школи економіки, обіцяє замість 17 млн громадян 11 млн), для цього необхідна міграційна політика, яка буде стосуватися діаспори. Наприклад, підніме болюче питання кількості українців, які досі проживають у росії за власним бажанням. А це, між іншим, мільйони наших громадян.
Міграційна політика повинна дати відповідь на запитання, як бути з людьми, які прожили останні 10-20 років в рф, або жили в окупації не два місяці, а дев'ять років, і не хочуть "повертатися" або переїжджати в Україну. Це не стільки економічне, скільки демографічне, політичне і людське питання.
Також ми повинні вирішити, кого ще ми залучаємо до повоєнного відновлення держави. Чи можна людям з Казахстану до нас емігрувати? Чи можна людям з Азії? А що ми їм пропонуємо? А з Європи, якщо хтось захоче приїхати? А з Білоруссю, що робимо? А з росією? На це все нам треба дати чіткі відповіді.
— На вашу думку, для кого варто відчинити двері? Експерти ринку праці зазначають, що по завершенні війни саме росіяни і білоруси можуть стати основною масою мігрантів в Україну через територіальну близькість й умовну відсутність ментальних розбіжностей.
— Стосовно росіян, це не буде чимось принципово новим. Аналогічний досвід мають й інші країни, що пережили війни. Те ж, власне, стосується й білорусів. Для вирішення цього питання повинна бути співпраця між органами, зокрема, контррозвідкою. Проводиться ретельна перевірка кожного на предмет завербованості, співпраці з окупаційною владою, моніторинг даних про цю людину на предмет підтримки злочинного режиму під час війни. Тільки так можна запобігти появам нових "Надь Савченко" і "Богуслаєвих".
Тобто, держава повинна розробити механізм кадрової перевірки, щоб це виконувалося не на розсуд роботодавця, а в обов'язковому порядку і за чітким алгоритмом.
— Як ви оцінюєте рівень освіти в Україні сьогодні?
— Це ще одна причина неповернення українців з-за кордону. Більшість освіти в Україні, на жаль, слабка. А це дуже важливий аспект, адже, обираючи місце для подальшого життя, українці думають про майбутнє своїх дітей. Вони вже бачили освітні інституції — дитячі садки, школи, і зовсім іншу освітню культуру в Європі, конкурувати з цим Україні поки складно.
Якщо в українських школах буде булінг, сексизм, ейджизм, расизм і купа інших проблем, люди не будуть повертатися. І річ не у відсутності патріотизму, а у порівнянні умов для навчання їхніх дітей. Європейська освіта дає змогу легше інтегруватися в будь-яку культуру.
Я вірю в приватну освіту на вищому рівні, адже вона може вирішити дві проблеми. Перша — незнання в академічній системі того, які потрібні знання, навички і професії, тоді як в бізнесі це розуміють дуже чітко. Друга — невміння цієї системи структурувати.
Бізнес ставиться до всього дуже конкретно: якщо їм потрібно вирішити завдання, виконати KPI, підготувати фахівців, вони розуміють, як це можна профінансувати, як організувати Project Manager і що вони отримають в результаті. Це реалізується через корпоративні університети або внутрішнє профтехнавчання. Так, вони не зможуть повністю підмінити систему освіти, але ми бачимо такі тенденції в усьому світі.
Google розвиває Google Academy, де створюють курси для людей, а після успішного навчання компанія може запропонувати випускникам роботу. Держава може фінансувати такі проекти, створювати фреймворки, моделі й рамки для того, щоб це працювало на рівні шкіл та університетів.
Державна освіта в Україні вимагає повної реформи. Проблема сьогодні не тільки з фінансуванням та ресурсами, але й з ментальністю і наявністю знань. Наприклад, сьогодні в українській школі нема курсу з економіки. Країна, яка намагається відбудуватися, в якій є два найбільших питання — посилення безпеки і відновлення економіки, не вчить дітей економіці і бізнесу. Ми не вчимо дітей бути підприємцями, розуміти податки, будувати свій кар'єрний шлях, створювати команду.
Ці навички та компетенції зашиті в громадянські свободи, адже економіка сприймається як можливість людини вимагати чогось від держави. Звісно, у нас будуть проблеми.
— Якби ви зараз були абітурієнтом і стояли перед вибором трьох-п'яти місць для подачі документів для вступу у виш, які б варіанти ви розглядали?
— Лише два. Український Католицький університет і Київська школа економіки. Якщо у них є потрібна вам спеціальність, більше я нічого не раджу розглядати. І річ не в тім, що вони приватні, а в тім, що вони дуже активні й живі. Інші університети наразі працюють у дистанційному форматі, мають проблеми з культурою або втратили частину викладачів через виїзд за кордон.
Звісно, є ще Києво-Могилянська академія, КНУ ім. Тараса Шевченка, Сумський та Рівненський університети, але загалом по країні таких місць не більше десяти.