Дитсадок — місія здійсненна: поради психолога для здорової адаптації дитини

До календарної осені залишився місяць, а це означає, що підготовка до нового навчального року стартує вже зараз. Особливо складним цей період може бути для батьків, які у вересні вперше відведуть своїх малюків до дитячого садка.

Як налагодити режим сну, якщо дитина — "сова", скільки часу може знадобитися для адаптації, і як зрозуміти, коли небажання йти у садок — не просто дитяча примха, "Телеграф" запитав у дитячого психолога, нейропсихолога, керівника дитячого корекційного напрямку благодійної організації "Mental Help 365" Дмитра Вакуленка.

— Існує думка, що дитину слід приводити до садочка якомога раніше, адже у півтора-два роки малюки швидше адаптуються і ще не мають тих "протестних" настроїв, що з'являються ближче до 3-4 років. Чи дійсно це так?

— Інколи мені здається, що "теорія" про те, що варто відвідувати садок з півторарічного, — це частина маркетингової компанії приватних садочків які добре знають потреби своєї цільової аудиторії (ЦА). Проблема в тому, що їхня ЦА — не діти, а батьки (адже платять за послуги саме вони). Тому часто можна зустріти різноманітні тези, орієнтовані більше на покращення якості життя батьків (в короткостроковій перспективі), аніж на піклування про потреби дітей.

Перш за все, кожен випадок — індивідуальний і кожна сім’я має свої обставини. Для знаходження найкращого рішення з доступних, є сенс працювати у парі з дитячим психологом, який допоможе дослідити рівень розвитку дитини і зможе дати рекомендації — коли і за яких умов варто відвідувати дитячий садок, або допоможе сформувати альтернативи.

Проте, загалом діти до трьох років, в нормі, ще не досягають достатнього рівня психічного, фізіологічного та — що не менш важливо — функціонального дозрівання, щоб якісно та безпечно (зокрема, без ризику психологічних травм) розвиватись в умовах дитячого садочку більше декількох годин, без присутності батьків.

Діти в цьому віці ще дуже прив’язані до мами (у нормі, її відсутність тривалий час має викликати занепокоєння), у них ще нема потреби в такому об’ємі та кількості спілкування з іншими дітьми (навички комунікації з однолітками лише починають формуватись), дитина ще не достатньо автономна в контексті навичок самообслуговування тощо.

І, так, у зв’язку зі своїм рівнем розвитку, вона менше здатна до маніпуляції батьками або ж "протесту". Але, як на мене, це сумнівний аргумент для того, щоб відвідувати садок на повний день з півторарічного віку. Дійсно, дитина легше адаптується, завдяки потужній нейропластичності та нейрогенезу. Проте за рахунок чого? Замість чого?

Дитині варто спілкуватись з однолітками до трьох років, поступово оволодівати різними моторними навичками, взаємодіяти зі світом різними сенсорними системами (органами відчуття) — це дійсно важливо. Проте ключове слово — поступово, а саме — в зоні свого найблищого розвитку, крок за кроком розвиваючись і з кожним місяцем готуючись до більш самостійного та дорослого життя.

До трьох років гарною ідеєю буде відвідування дитячих садків, клубів, секцій та інших закладів, де дитина може перебувати в присутності батьків або не більше кількох годин поспіль.

— Якщо дитина "сова", яким чином можна переналаштувати її режим на раннє засинання і ранні підйоми?

— Мені прикро це казати, але ми маємо справу з міфом. Людей "сов", "жайворонків" та інших "пернатих" не існує. Ці терміни придумані та популяризовані соціумом. Як фахівцю, мені не відомо про дослідження, що підтверджували б існування таких "режимних типів". Втім, існують дослідження, які довели, що життя в так званому режимі "сови" негативно впливає на якість життя і скорочує його тривалість на строк до 10 років.

Це питання вирішується виключно в площинні педагогічних і психологічних інструментів, а саме поступового зсуву часу засинання та пробудження на більш ранній стадії, та створення умов, в яких дитині буде легше стишитись:

• комфортне освітлення (якщо є тривожність щодо темряви, нічник може допомогти);
• достатня шумоізоляція;
• масаж тіла та/або важка ковдра (при відчутті власних м’язів та суглобів нашій нервові системі легше стишитись);
• використання заспокоюючих аромаолій (дотримуйтесь рекомендацій щодо пропорцій при розведенні);
• достатня фізична активність протягом дня (якщо дитина протягом дня була змушена вести малоактивний спосіб життя, то ця, цілком нормальна потреба, "наздожене" вас увечері);
• нормальне емоційне навантаження (за 1-2 години до сну намагайтесь уникати сильних емоційних проявів, як у дитини, так і у себе чи інших дорослих);
• створіть постійні алгоритми дій перед сном (збирання іграшок, ванні процедури, переодягання, вкладання у ліжечко, казка на ніч, масаж тощо).

— Як довго в нормі може тривати адаптація у вигляді слізних прощань з батьками на порозі садочку?

— В нормі адаптація може тривати від декількох тижнів до двох місяців. При цьому повинна спостерігатись динаміка: поступово має ставати легше. Часто буває так, що раптово стає значно складніше, але якщо в цей момент батьки витримують і не піддаються маніпуляціям, поведінка дитини знову нормалізується.

— Чи правильним є принцип фізичного "відривання" дитини від мами у садочку без "зайвих" вмовлянь і розмов?

— Не впевнений, що слово "відривати" (в будь-якому контексті) — це гарна ідея, коли йдеться про маму та дитину. Дитина повинна бути виключно в зоні свого найближчого розвитку. Якщо її відірвати, кинути, залишити наодинці з поки що непосильними для її психіки проблемами, вона, звісно, адаптується і "виживе". Проте, знову ж таки, за рахунок чого? І які наслідки це може викликати?

Коли ми потрапляємо в надскладні для нас ситуації, наш організм, зокрема і наша психіка, намагається боротись: запускає всі можливі захисні механізми, робить все можливе, щоб вижити. У цьому процесі нема часу та ресурсів для розвитку, тобто, в результаті це може призвести до відставання у розвитку.

Крім того, на базі такого травматичного досвіду можуть сформуватися глибинні переконання на кшталт: "Найрідніша людина може мене покинути". На базі глибинних переконань формуються правила життя на кшталт: "В цьому світі не можна довіряти нікому, крім себе". В результаті формується особистість, що керується не завжди адекватними патернами поведінки. Наприклад, коли об’єктивно людині нічого не загрожує, вона все одно відчуватиме тривожність, агресію, недовіру до всіх і вся.

Резюмуючи: не слід нікого ні від кого відривати. Потрібно спілкуватись, обговорювати, поступово переміщати дитину в зону її найближчого розвитку, де вона буде поступово адаптуватися. При цьому не підтримувати її маніпулятивну поведінку.

— Які є способи зацікавити дитину садочком або хоча б викорінити неприязнь до нього?

— Варто готуватись до садочку ще до відвідування. Пропоную наступний план:

1. Заздалегідь розповідайте про садочок, як про цікаве, чудове місце, де дітки граються і щодня дізнаються про щось нове. Не варто "погрожувати" садочком: "ось підеш, там тебе навчать" (спойлер: те ж правило стосується і школи).
2. Зайдіть до садочка і зробіть кілька фото приміщення, в якому буде перебувати ваша дитина, а також територію довкола садочка. Попросіть фотографії вихователів. Складіть комікс з цих фото, в якому буде описаний звичайний день в садочку: "Ми прийдемо сюди, тут ти переодягнешся, тут Людмила Іванівна проведе тебе до інших дітей, а тут ви будете гратися і т.д.".
3. Почніть залишати дитину на кілька годин, поступово збільшуючи час і чітко дотримуючись графіку. В жодному разі не обманюйте дитину, адже це може спровокувати потужний "відкат" в адаптації.

— Як зрозуміти — дитина не хоче йти в садочок, тому що просто не хоче, чи тому що її там ображають вихователі або діти? Які зміни у поведінці повинні насторожити?

— Основний маркер — небажання має дуже нестійкий характер: дитина погоджується за приємних для неї умов. Наприклад, просто йти в садочок не хоче, а якщо пообіцяти за це похід в кіно чи морозиво, — залюбки. Така поведінка, скоріше за все, буде свідчити про маніпулятивну (уникаючу) поведінку.

Поведінкові маркери, що можуть свідчити про проблеми в садочку:

• дитина демонструє напруженість, часто плаче, тривожна, налякана (говорить про страх прямо чи намагається сховатись, фізично реагує на різкі рухи чи звуки);
• каже, що в неї щось болить (особлива увага на суглоби рук, адже часто дітей не б'ють, а викручують руки, щоб не залишалося синців);
• затуляє вуха, коли хтось голосно говорить (може бути практикою, якої довелось навчитись в садочку через крик вихователів).

При цьому не очікуйте, що дитина все одразу вам розповість. Страх перед вихователем може бути занадто сильним. В таких випадках варто звертатись до дитячого психолога.

Більш частою причиною стає системне непорозуміння серед дітей. Воно виникає через брак навичок комунікації та функціонального дозрівання мозку для налагодження спілкування мирним шляхом, адже "лопаткою по голові" — значно простіше.

В такому разі питання — суто в кадрах. Організація простору і часу таким чином, щоб досвід, який отримує дитина, був максимально безпечним і розвиваючим для неї — задача педагогів. Хочу зауважити — саме безпечним та розвиваючим, а не приємним.

За умов, коли дитині весело і цікаво, вона дійсно розвивається ефективніше, але є ситуації, коли неприємні умови також виступають розвиваючим досвідом.

Наприклад, конфлікти між дітьми неминучі і вчать їх взаємодіяти, проте завдання педагогів — пояснити наслідки неприпустимої поведінки і застосувати заходи, які в подальшому застережуть малечу від подібних вчинків.

Найоптимальнішим методом для цього є обмеження в грі. Дитину варто ізолювати на певний час (наприклад, декілька хвилин) від інших вихованців для педагогічної роботи і формування причинно наслідкового зв‘язку: ображаєш інших дітей — не граєш з дітьми.

Якщо формувати інші концепції, наприклад, бити дитину за помилки, формується людина, яка просто не може адаптуватись в цивілізованому суспільстві. Що розуміє дитина, яку б’ють? Правий той, хто сильніший. Це, до речі, одна з причин, чому інколи підлітки кривдять своїх батьків.