Йовбан, Сорокопуд і Шахрай: як утворились та звідки пішли українські прізвища

Читать на русском
Автор
1523
Соцмережі

Довгий час українські прізвища були продуктом вільної словотворчості

Походження українських прізвищ може мати як етнічний, так і географічний характер. Також утворення прізвищ часто залежало від приналежності їх перших носіїв до певного соціального прошарку.

Як відомо, прізвища, що закінчуються суфіксом "-енко" вважаються найтиповішими для українців, і не тому, що становлять найбільшу групу, а тому, що практично не зустрічаються в інших слов'янських народів, пише uainfo. Той факт, що подібні прізвища отримали поширення в росії пояснюється тим, що українці після приєднання до Московської держави у 1654 році становили другу за чисельністю етнічну групу після росіян.

Потрібно відзначити, що українські прізвища увійшли в ужиток раніше ніж росіяни. Найперші згадки про прізвища із суфіксом "-енко" відносяться до XVI століття. Їх локалізація була характерна для Поділля, трохи рідше для Київщини, Житомирщини та Галичини. Пізніше вони стали активно поширюватися на Східну Україну.

Дослідник Степан Бевзенко, який вивчав реєстр Київського полку середини XVII століття, відзначає, що прізвища, які закінчуються на "-енко", складали приблизно 60% від усього списку фамільних імен полку. Суфікс "-енко" — зменшуваний, що підкреслює зв'язок з батьком, що буквально означало "маленький", "молодий чоловік", "син". Наприклад, Петренко — син Петра або Ющенко — син Юська.

Пізніше давній суфікс втратив своє пряме значення і став вживатися як компонент прізвища. Зокрема він став доповненням не тільки для патронімів, але й для прізвиськ і професій — Зубченко, Мельниченко.

Польський вплив

Довгий час більша частина сьогоднішньої України була у складі Речі Посполитої. Цей історичний факт залишив свій відбиток і на процесі утворення прізвищ. Особливою популярністю користувалися прізвища у формі прикметників із закінченням на "-ський" і "-цький". Їх основою переважно виступали топоніми — назви територій, населених пунктів, водних об'єктів.

Спочатку прізвища з подібними закінченнями носила виключно польська аристократія, як позначення прав володіння тією чи іншою територією — Потоцький, Замойський. Пізніше такі суфікси поширилися на українські прізвища, додаючись до імен і прізвиськ — Артемовський, Хмельницький.

Історик Валентин Бендюг зазначає, що з початку XVIII століття "шляхетні прізвища" стали привласнюватися тим, хто мав освіту, в першу чергу це стосувалося священиків. Так, за підрахунками дослідника понад 70% священнослужителів Волинської єпархії носили прізвища з суфіксами "-цький" і "-ський".

Поява в Західній Україні прізвища з закінченнями на "-ук", "-чук", "-юк", "-ак" також відбувалося в період Речі Посполитої. Основою для таких прізвищ стали хрестильні імена, а пізніше й будь-які інші. Це допомагало вирішувати проблему ідентифікації — виділення конкретної людини із суспільства і відособлення українця від шляхтича. Так з'явилися Гаврилюк, Іванюк, Захарчук, Кондратюк, хоча з часом ці суфікси отримали більш широке вживання — Попельнюк, Костельнюк.

Вплив сходу

Лінгвісти встановили, що в українській мові не менше 4000 тюркських слів. Це безпосередньо позначилося на освіту українських прізвищ. Зокрема російський етнолог Л. Р. Лопатинський стверджував, що поширене в Україні закінчення "-ко" походить від адигского "къо" ("къуэ"), що означало "нащадок" або "син".

Наприклад, часто зустрічається прізвище Шевченко, на думку дослідника, сходить до слова "шеуджэн", яким адиги називали християнських священиків. Нащадкам, які переселилися на українські землі, "шеуджэн" стали додавати закінчення "-ко" — так вони й перетворилися в Шевченка.

Українські прізвища з закінченням на "-ук" і "-юк" Лопатинський також відносить до тюркських коренів. Так, в якості доказів він наводить імена татарських ханів — Кучук, Таюк, Паюк. Дослідник української ономастики Р. А. Борисенко доповнює список українськими прізвищами з найрізноманітнішими закінченнями, які на його думку мають адизьке походження — Бабин, Богма, Зігура, Кекух, Легеза, Прихно, Шахрай. А, приміром, прізвище Джигурда — зразок україно-черкеського антропонімічної відповідності — складається з двох слів: Джикур — імені зихского намісника Грузії і Давид — грузинського царя. Іншими словами, Джигурда це Джикур при Давиді.

Козацькі прізвища

Середовище Запорізького козацтва сприяло утворенню великої кількості найрізноманітніших прізвиськ, за якими кріпосні селяни та представники інших станів в цілях безпеки приховували своє походження.

Багато яскравих і колоритних козацьких прізвиськ, які складаються з двох частин — дієслова в наказовому способі та іменника — згодом без жодних суфіксів перетворилися на прізвища: Задерихвіст, Жуйборода, Лупибатько, Нездийминога. Деякі з прізвищ можна зустріти і зараз — Тягнибок, Сорокопуд, Вернигора, Кривоніс. Цілий ряд сучасних прізвищ пішов від односкладних козацьких прізвиськ — Булава, Горобець, Береза.

Іноземний вплив

Різноманіття прізвищ — це результат дії тих держав і народів, під чиїм впливом перебували українські землі протягом століть. Цікаво, що довгий час українські прізвища були продуктом вільної словотворчості і могли неодноразово змінюватися. Тільки в кінці XVIII століття у зв'язку з указом австрійської імператриці Марії Терезії всі прізвища придбали юридичний статус, у тому числі і на територіях України, що входили до складу Австро-Угорщини.

Професор Павло Чучка вказує на те, що слід відрізняти "українське прізвище" від прізвища, що належить українцю. Наприклад, прізвище Шварц, яке все ще зустрічається в Україні, має німецьке коріння, а ось похідна від неї Шварцюк (син Шварца) — вже типово українське.

Завдяки іноземному впливу українські прізвища часто набувають вельми специфічного звучання. Так, наприклад, прізвище Йовбан, на думку Чучки, завжди було престижним, бо походить від імені святого Іова, яке угорською вимовляється як Йовб. А ось прізвище Пензенік дослідник вбачає у польському слові "пензиць", що перекладається як лякати.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" повідомляв, що дуже багато українських прізвищ прийшли до нас з доби козацтва.