Що приховує російський переклад та дубляж - розповів письменник Остап Українець

Читать на русском
Автор
3061
Остап Українець пише у жанрах історичної прози і фентезі.
Остап Українець пише у жанрах історичної прози і фентезі.. Фото Фото: Олег Нетецький

Будь-яка мова несе своє світосприйняття

Озвучене 100 років тому українськими літераторами гасло "Геть від Москви!" набуло нового звучання у наші дні, під час повномасштабної російсько-української війни. Питання виокремлення української культури та менталітету, пропагування українських сенсів і наративів стає наріжним каменем майбутнього української мови та нації, які борються за своє виживання в умовах суперництва з Росією.

Як позбутися впливу РФ і радянщини на уми пересічних українців, як перестати споживати російський контент, чи варто відмовитися від "приватизованої" Москвою кирилиці? На ці та інші теми "Телеграф" поспілкувався з письменником, перекладачем й одним зі співтворців YouTube-каналу "Твоя підпільна гуманітарка" Остапом Українцем.

— У 20-х роках минулого століття знаний прозаїк Сергій Пилипенко пропонував перейти на латинку, щоб позбутися штучної перешкоди для порозуміння зі світом. Хтось каже, що це додатковий розрив з "рускім міром". На вашу думку, чи хороша ідея відмовитися від кирилиці?

— Перше запитання, яке потрібно ставити — навіщо? Чи дозволить якийсь проєкт української латинки писати українською ефективніше, аніж ми пишемо кирилицею сьогодні? Ні, не дозволить. Ні для кого не секрет, що латинка не створювалася для фонетики слов'янських мов. Натомість для фонетики слов'янських мов від самого початку створювалася кирилиця. Це перша й основна причина.

Чи допоможе нам перехід на латинку відірватися від Росії? Не допоможе, бо кирилиця не є російським надбанням. Росія докладає величезних зусиль, щоб складалось враження, що це є її надбання. Але точно так само вона докладає величезних зусиль, щоб переконати всіх, що вся спадщина Київської Руси – це її надбання.

Перепрошую, але в нас тисячолітня традиція кириличної книжності. Вона живе значно довше, аніж російська. Проєкти латинки бували з різних причин. В Радянському Союзі був проєкт української латинки. Деякі мови в Радянському Союзі прямо на латинку і переводили. Мотивації для цього є купа. Підсумок в тому, що письмо не є мовою.

Не існує мови, яка вимагала б під себе конкретного типу письма. Бо це різні речі. Та мова, якою ми комунікуємо, які знаки ми записуємо в спосіб комунікації – це різне. Відповідно, чи можна створити українську латинку? Так, безперечно. Є купа проєктів, вони до різної міри функціональні. Чи можна перевести українську мову повністю на латинку? Так, можна. Однак ефективних аргументів "за" я не бачу. Принаймні, я про них не знаю.

Стосовно відходу від російської – також не факт. Зближення із Заходом – точно ні. Бо знаєте, яка ще мова користується латинкою? Угорська. Це допомагає комусь на Заході знати угорську мову? Мені здається, що ні.

— Кілька слів про англіцизми. Іншомовних слів у нашому побуті з’являється все більше. Чи шкодять вони нашій мові? Та чи є сенс ретельно стежити за чистотою власної мови і вживати, наприклад, "кришмітка" замість "хештегу"?

— Ну, залежить, що для вас є сенсом. Є жаргон, наприклад, айтівців, які послуговуються помітно більшою кількістю англомовних слів. Нещодавно я дізнався для себе, що жаргон телеоператорів і жаргон відеооператорів відрізняються термінологією й у них є взаємно незрозумілі слова. І тут, і там запозичені.

Треба зауважити, що "і тут, і там" — це слова, які практично без змін взяті з англійської, але вони вже адаптовані до потреб української мови. І одне й те саме поняття позначається двома вкрай різними англійськими словами. Але коли хтось каже, що нам треба позбутися запозичень, завжди треба мати на увазі, що в такому формулюванні це точно неправда. Бо всі мови стоять на запозиченнях. Нема мов, де б весь поняттєвий апарат, упродовж усієї своєї історії, витворювалися самостійно, без жодних зовнішніх впливів.

Це можуть бути ізольовані мови Амазонії чи Австралії, тобто там, де зазвичай знаходяться винятки із більших загальних мовних явищ. Але війна із запозиченнями схожа на війну з вітряками.

Бо дуже часто замість одних запозичень пропонують інші. Дуже часто замість запозичень пропонують не еквіваленти. Просто виявляється, що в нас нема повного еквіваленту, а тільки частковий. І це звужує поняттєвий апарат мови.

Тому чи можуть запозичення шкодити? Так, можуть безперечно. Будь-якого мовного явища може бути забагато. З будь-якими засобами можна переборщити настільки, щоби текст, усний чи письмовий, ставав незрозумілий, нефункціональний ы просто нестравний. Але текст, який буде повністю позбавлений запозичень, сподобається вам не більше, якщо його взагалі можна буде написати. Бо так стається, що деякі теми чи цілі пласти знань ми запозичуємо разом із термінологією мови, із якої беремо перший пласт явища.

Наприклад, християнська термінологія певною мірою пішла з грецької, але це найочевидніший приклад. Ми вже звикли, що в мові є багато старих запозичень. До багатьох нових слів ми не звикли (знову ж питання, — що для нас у мові звичне?), що вони присутні, особливо, коли це нові явища. І намагатися вигадати їм питомий відповідник, це теж нормальна поведінка. Просто всім треба змиритися з тим, що одне слово може мати тільки запозичену форму, бо жодна інша не прижилась. Ну, так вийшло. Інше слово може мати дві паралельні форми й вживатись як хештег, так і кришмітка.

І новотвір може стати єдиною формою. Жоден індивід, жодна людина персонально не має влади над тим, що і як трапиться. Проте наша повсякденна мовна діяльність є частинкою загальної картини, з якою це, зрештою, синтезується.

— В Радянському Союзі до незнайомців зверталися "дєвушка", "женщіна, "мужчина", "молодой чоловік". Досі дуже часто таке можна почути в громадському просторі. Як українцям позбутися такого радянського впливу? І які є типові звернення в нашій мові?

— На тему звертань по типу "дєвушка" я рекомендую почитати "Мова-меч. Як говорила радянська імперія" Євгенії Кузнєцової. Там окремий розділ прямо присвячений цьому звертанню.

Але, в першу чергу, це неввічливо. Я подібні звертання сприймаю як неґречність, бо йдеться про незнайому людину. І в принципі, одразу ідентифікувати незнайому людину та адресувати її певним особливим звертанням — дивно. Це трохи нагадує практику часів Табелю про ранги, коли треба було одразу дізнатися рівень чиновника, до якого ти звертаєшся, аби потрапити в соціальну роль. Боже збав переплутати "дєвушку" і "женщіну".

Особисто я використовую звертання "пане/пані". Зокрема, до незнайомих людей, бо воно достатньо нейтральне. Ну, і це давно уже не про соціальний стан, це просто поважна формула. Але є слово "перепрошую", воно взагалі не містить ніякого адресування, ніякого опису людини, воно просто звертає на вас увагу, на мовця. І мені здається, що слово "перепрошую" або "перепрошую, пане" є більш універсальним. Воно не змушує вас думати, хто саме перед вами, і "паритися" над тим, попали ви в контекст цієї соціальної комунікації чи ні.

Ми кажемо переважно про дуже конкретний тип взаємодії: звертання до повністю незнайомої людини, як правило, поза межами приватного простору. І це звертання місить лише потребу привернути увагу. Це все, що нам треба. Навіщо нам мати п'ять різних звертань, залежно від того, що це за людина? Якщо можемо мати одне звертання до цієї дуже конкретної та вузькопрофільної ситуації.

— До речі, ще є звертання "шановний/шановна". Але наскільки я знаю, воно (особливо у Львові) натякає, що ви зробили щось не так.

— Так, воно вживається у двох контекстах. Є "шановний пане вчителю, дозвольте висловити вам привітання до Дня знань і початку нового навчального року". Коли це звертання не іронічне, то воно дуже офіціозне, як правило. Це звертання, з якого можна підписати подячну грамоту. І якщо ви почуваєтесь дуже помпезно, то — запрошення на весілля.

До незнайомої людини таким чином не звертаються ще й тому, що слово "шановний" передбачає особисте знайомство. Воно передбачає ознайомлення із заслугами людини, які роблять її "шановною".

Коли ж ви звертаєтеся так до незнайомої людини, то це привертає увагу, воно очевидно має іронічний відтінок. Бо це невластивий контекст для звертання. Воно має іронічний відтінок в першу чергу, тому що оригінальне звертання в такому разі не вживається. І тому, коли ми, щоб привернути увагу до незнайомої людини використовуємо слово "шановний", це те саме, що ми кажемо "з усією повагою". До незнайомої людини не звертаються такою фразою, переважно, якщо це не іронія.

Ніхто не заважає використовувати це слово. Але так сталося, що сьогодні цей іронічний вжиток помітно переважає за неіронічний. Тому що неіронічне вживання слова "шановний" багато кому і не зовсім безпідставно навіває думки про надмірну офіційність.

— Що ви думаєте стосовно звертань по батькові. Це радянщина чи нормально? Може, Україні варто вже позбуватися цього?

— Багато хто ідентифікує [себе по батькові], і це абсолютно право таких людей. Я також великий прихильник можливості ідентифікування по матері. А в Україні така можливість, на щастя, є. І є люди, які нею скористалися. Через незвичку багато кому це здається чимось неправильним. Мені самому до сьогодні це виглядає трохи дивно, бо я ще не надивлений на такі по матері, але так має бути. Не існує жодної причини, чому саме ім'я батька має бути частиною нашої ідентифікації, тепер, коли ми більше не живемо в соціально стратифікованому суспільстві. Байдуже, ким був наш батько, бо не ідентичність нашого батька диктує наші перспективи.

Скасовувати по батькові з якоїсь причини? Ні, я не думаю. По-перше, тому що воно відверто не шкідливе. Якщо припустити, що звертатися через ім'я і по батькові — це радянська практика, і з нею варто прощатися, тому що є кращі способи звертатися до людей, з цим я згоден.

Ми не єдині, у кого по батькові сприймається як частина ідентифікації. У багатьох слов'ян і ісландців воно теж практикується. Якщо розібратися, то у ісландців нема прізвищ, а є по батькові.

Я вчився в школі, де практикували звертання пане вчителю, пані вчителько. Я не знаю по-батькові своїх шкільних вчителів і ніколи не знав.

— У будь-якому дубляжі є не лише сторона мови, а світосприйняття, яке несе ця мова. Російський контент пропагує свої наративи навіть у перекладі жартів. Чи можете навести приклади певних тем чи ідей, які російський дубляж часто замовчує або викривлює? Можливо, читач дійсно задумається.

— Скоріше, я говоритиму не про дубляж, а про переклад. Бо про дубляж вам варто питати перекладачку художньої літератури та кіно Олену Любенко. Вона давно і плідно працює у цій сфері. Я впевнений, що вона може про це розповісти непомірно більше за мене. Проте і в дубляжі, і в перекладі абсолютно системно спотворюються як згадки про Україну, так і згадки про Росію, відповідно до державних наративів.

Зі свого досвіду я можу казати, що російський переклад у цілому орієнтований на припустимість неточностей. Внутрішня мотивація такого викривлення — це задоволеність перекладача від фінального продукту.

В Росії часто змінюють будь-який фрагмент, який перекладачеві не подобається. Який він вважає аморальним або погано написаним. Це може бути навіть просто досить складний для перекладу фрагмент. Його можна викинути, і це буде етичним вчинком з боку російського перекладача, в тому сенсі, що така практика в сучасному російському перекладі нормалізована.

Я не можу перелічити та згадати, скільки разів мені було цікаво, що роблять з оригінальними сумнівними моментами чи складними конструкціями в різних перекладах. Аналізував як правило оригінальну польську та переклад на англійську і російську. У висновку дуже часто з'ясовував, що в російському перекладі це вирішили "ніяк". Цей фрагмент, речення, іноді абзац, іноді два абзаци, просто прибрали.

Я з таким стикався повсякчас при перекладі Едгара По та Стівена Кінга. Якщо людина розгорне книгу і прочитає її від А до Я, то вважатиметься, що вона цю книжку прочитала. Однак способу дізнатися, що там щось було змінено чи викривлено, практично нема.

— Деякі українці кажуть, що українська не є рідною мовою для них. Тоді які взагалі ознаки сучасного українця?

— Залежить від того, які рамки ми поставимо. Бо з погляду сучасної політичної нації українцями є всі, хто має українське громадянство, а також ідентифікує себе як українці. Очевидно, є люди з українським громадянством, які вважають себе росіянами і працюють на Росію. Також є люди з українським громадянством, які вважають себе українцями й при цьому працюють на Росію.

Проте, чи може визнання української мови як рідної бути кваліфікатором? Очевидно, ні. У нас величезна кількість населення вимушено мала російську рідною. Це було вимушено. Це наслідок геноциду.

Ми не можемо зробити висновок, що спільнота, яка найбільше постраждала і пам'ять якої було найбільше зруйновано внаслідок цього геноциду, є неукраїнцями з власної провини. Це дуже-дуже хибне і нелюдяне формулювання.