"Фактор пригожина": чого добивається ватажок "вагнерівців", яку гру може вести путін - Олексій Голобуцький

Співзасновник Агентства моделювання ситуацій Олексій Голобуцький спеціально для "Телеграфу":

Наприкінці квітня ватажок найманців з ПВК "Вагнера" євгеній пригожин вибухнув черговою низкою гучних заяв і випадів на адресу міноборони рф.

Вже зазвичай поскаржився, що його найманцям не вистачає боєприпасів, заявив, що всередині росії панує зрада, пригрозив, що може вивести своїх бойовиків з позицій у районі Бахмута.

І навіть поскаржився, що ПВК "Вагнер" незабаром перестане існувати.

Схоже, пригожин заганяє певною мірою Кремль у кут. Виставляючи фактично ультиматум: або починають його сприймати як реального учасника політичних процесів, системного гравця. Або він згорне свою діяльність в Україні – і повернеться до більш прибуткового та менш небезпечного найманства в Африці та ще десь.

Зважаючи на все, пригожина ніхто не підпустив ні до ухвалення рішень, ні до центральної "годівниці", ні хоча б до "потоків". Як був він у другій-третій лінії путінського оточення, так там і лишається. Нічого не вирішує, змушений лише реагувати на чиїсь рішення. А пригожину вже тісно у цьому колі. Він хоче чогось більшого.

Чому пригожин став такою помітною фігурою в інформаційному просторі? Тому що громадської політики в рф взагалі немає. І будь-які пригожинські заяви сприймаються як елемент публічної політики, хоч не є ними. Але на безриб’ї…

Не забуваймо, що пригожин володіє не тільки ПВК "Вагнер" та ресторанним бізнесом, а й досить великим медіахолдингом, ботофермою, які продукують потрібний інформаційний продукт. При всьому цьому його і поруч не можна ставити з тим же головою "Роснєфти" Ігорем Сєчіним або братами Ковальчуками (старший є президентом Курчатівського інституту, на фінансування якого держава останніми роками виділяє десятки мільярдів рублів, а молодший – відомий банкір). З іншими людьми першого путінського кола. Вони просто беруть – і виймають із бюджету сотні мільярдів. Це не бізнес, не економіка. Це – допускання до ресурсів.

А пригожин, який, схоже, вкладає чимало власних ресурсів у свої проєкти, зокрема ПВК, хотів би отримати право брати участь у розподілі всеросійських ресурсів. Але якщо він випрошує у міністра оборони снаряди, це говорить про те, що пригожин не є людиною, яка щось вирішує. Лише виконавцем, "рішалою", який прагне потрапити в середу тих, хто віддає накази і ухвалює рішення.

Поки вся ця гризня між пригожинцями та частиною міноборонців, схоже, цілком влаштовує путіна. Він ніби арбітр. Як би "над сутичкою". А ті, хто гризеться, гризуть виключно один одного. Ніхто з них про путіна нічого поганого не говорить. Хіба що періодично погавкує на його оточення.

Хто в результаті когось перекусить? Тут, гадаю, залежить від того, чи зуміє пригожин добитися якогось результату, який – чи він обіцяв Кремлю, чи Кремль на нього повісив. Деякі зобов’язання — до якогось терміну захопити Бахмут. Ось тільки дедлайн все зміщуються, а взяття так і немає.

Тим часом є наполегливі чутки, що ось-ось розпочнеться контрнаступ України. І якщо він призведе до того, чого ми хочемо, якщо він буде ефективним, "фактор пригожина" може просто зникнути з медіапростору (або взагалі) – через непотрібність.

Розуміючи це, пригожин, схоже, готує шляхи відступу. Звідси всі ці закиди на адресу міноборони (мовляв, я вже давно всіх переміг би, але мені не дають). Звідси спроба осідлати таку популярну в народі тему, як боротьба з олігархами (мовляв, треба було б розкулькулювати тих, хто особливо зажерся, бо не повинні звичайні росіяни за все платити). І для путіна, з яким все ж таки пов’язують пригожина, такий варіант теж – варіант. Якщо (точніше – коли) все почне падати, коли путін відчує пряму загрозу своєму існуванню, він може прикритися опричниною на кшталт тієї, що була у 1565—1572 роках під час царювання Івана Грозного. Така собі особиста репресивна армія. На чолі з пригожиним.

Усіх опонентів цей режим уже або пересадив, або вичавив із країни. Протесту немає від слова "взагалі". Народ – у покорі (а хтось навіть радий такому "соціальному ліфту", як можливість отримати гроші, воюючи, або за смерть тих, хто відвоювався). Залишилася традиційна для росії всіх часів загроза – палацовий переворот. Тому що найбільше нині втрачають середні та вищі кола. Вони позбавляються звичного способу життя, капіталів, майна та коштів за кордоном, можливості подорожувати тощо. Фактично – втрачають майбутнє. І розмови, що періодично зливаються, говорять самі за себе. І ненависть до путіна явно наростає серед залишків "еліт".

Отже, за прикладом Івана Грозного, за прикладом свого улюбленого Сталіна – путін руками пригожина і йому подібних може почати "прополювати" і ближні кола, побоюючись, що хтось допоможе йому якнайшвидше вирушити на той світ.

Тоталітарна логіка – вона така.

Деякий час у путіна був період електорального авторитаризму, коли існувала хоча б видимість конкуренції. Тоді не потрібно було тотального контролю та опричників. Система існувала цілком собі стабільно та зручно для Кремля та його кіл. І могла так існувати певний час.

А потім сталося те, пояснити чого не можуть, гадаю, навіть ті, хто знає путіна набагато краще, ніж аналітики та політики, що дивляться на ситуацію зі сторони. Він розпочав повномасштабну війну проти України та фактично всього демократичного світу. Що це було? Його особисті психологічні проблеми? Чи усвідомлення того, що без війни йому загрожує певна змова еліт, уникнути якої можна, лише розпочавши війну? Що б не було – ситуація веде росію до прірви. І падати хочуть не всі. путіну, втім, на це начхати. Йому важливо зберегти посаду, інакше – ганебна смерть чи смертельна ганьба. За життя він цього не хоче. І цілком може готувати з пригожина щит на випадок внутрішньої смути.