33 роки тому загинув Віктор Цой. Чому його пісні досі співають в Україні

33 роки тому, 15 серпня 1990 року, лідер радянського рок-гурту "Кіно" Віктор Цой загинув в автокатастрофі. Неймовірно, але за два десятиліття пісні Цоя не просто не забуті, на відміну від його колег по "російському року". Пісні "Кіно", як і раніше, актуальні.

Так, два роки тому пісня "Ми чекаємо на зміни" стала символом антилукашенківських протестів у Білорусі. Цю та інші пісні Цоя досі співають на вулицях країни українські вуличні музиканти. Чому, спробував розібратися "Телеграф".

У російському фільмі "Цой", який вийшов на екрани восени 2020 року, смерть Цоя римується з розвалом радянського союзу. Останнє літо ссср — це останнє літо надій для головних героїв фільму, час, коли вони розлучаються з ілюзіями молодості. Для українців розпад радянського союзу з точністю до навпаки став точкою відліку надій на нове найкраще життя, яке ми сподівалися розбудувати у державі, що незабаром стане незалежній від радянської москви.

У цьому контексті "російський рок" і все, що він уособлював, виявилося досить провінційним явищем, вторинним щодо західних зразків. За яким, окрім іншого, стояли радянські чиновники та спецслужби – як відомо, ленінградський рок-клуб був організований кдб, щоб тримати під контролем рок-музикантів. На тлі пісень протесту перебудови, які співали ленінградські музиканти з дозволу влади, те, що відбувалося на українській сцені, виглядало набагато цікавішим.

Для початку, через самобутність. Такі київські гурти, як "Колежський асесор", "Робота Хо" та "Іванов Down" працювали в контексті музичних пошуків своїх західних колег. А не адаптували їхні мелодії та аранжування п’ятирічної давності, як більшість діячів ленінградського рок-клубу. (Це стосується групи "Кіно" насамперед.)

І потім, український рок був по-справжньому вибухонебезпечним з політичної точки зору, бо розіграв безпрограшну національну карту. Кияни "Вій" та "ВВ", львівські "Брати Гадюкіні" та інші гурти та артисти співали українською, і за їхньою творчістю чітко проглядалася ідея незалежності України. До речі, те саме стосувалося і прибалтійських республік.

При цьому навряд чи хтось із читачів чув хоч одну пісню "Роботи Хо" чи "Вія", а от пісні Цоя знають усі. Мало того, у суспільстві періодично виникають ексцеси на кшталт конфлікту, що розгорівся у Львові 3 червня між народним депутатом від партії "Голос" Наталією Піпою та якимсь підлітком, який у центрі міста співав під гітару пісні Цоя.

Тобто пісні гурту "Кіно" користуються популярністю у наших слухачів навіть за півтора року після повномасштабного вторгнення. Яке загалом мало б "скасувати" групу "Кіно", як культурний артефакт країни-агресора. Адже для російської культури спадщина Цоя досі актуальна: учасники групи, що залишилися живими, їздять у віртуальні турне, за останні роки вийшло два художні фільми про Цоя. Так у чому ж справа?

Напевно, в тому, що Цой вигадав ідеальну формулу романтичного героя, як у сценічному образі, так і в піснях. Візуально це людина екзотичної зовнішності, в чорному одязі, що застигла біля мікрофона в героїчній позі. Самі пісні пройняті типово підлітковою романтикою: це поетика одинака, який протистоїть всьому світові. Тобто пісні Цоя транслюють світосприйняття підлітка, що входить у доросле життя.

Власне кажучи, це шлях, яким йшли багато зірок рок-н-ролу, які зверталися безпосередньо до підліткової аудиторії, говорили з нею зрозумілою мовою і про наболіле. Починаючи Елвісом Преслі і далі за списком.

Стиль самої музики гурту "Кіно", аранжування і навіть цілі мелодії, як ми вже говорили, "запозичені" у популярних гуртів пост-панку вісімдесятих років на зразок The Cure або Sisters Of Mercy, які на даний момент стали класикою поп-культури. Тобто пісні "Кіно" ще й максимально адаптовані для сприйняття слухачів, їм не потрібно виконувати певну внутрішню роботу, щоб ця музика стала для них "своєю". Вона ідеально лягає у вже існуючу нішу.

Цікаво, що якщо звернутися до більш ранньої творчості "Кіно" (до альбому "Група крові" 1988 року, який відкрив золоту жилу "героїчної" тематики пісень та зробив локально відомий гурт популярним на весь союз), то ми почуємо досить посередню любовну лірику.

Нема рації висувати вітчизняним музикантам претензії у тому, що вони не створили аналогічний національний продукт, і тому українські підлітки продовжують слухати ідеологічно чужого Цоя.

По-перше, пісні "Кіно", незважаючи на їхню вторинність – це дуже якісний продукт у своїй ніші. Грубо кажучи, зараз краще не зробиш. Саме тому люди й досі продовжують слухати, наприклад, класичні рок-гурти сімдесятих років. А хочете послухати пісні Цоя українською, тож вам заважає перекласти їх, як це зробив Олег Скрипка? І чудово переклав.

По-друге, пісні гурту "Кіно" – це "дитяча хвороба", яка проходить разом із підлітковим віком, і надалі присутня хіба що в ностальгійній площині. Доводячи підлітку, що пісні Цоя слухати погано (а чому погано?), людина в його очах виглядає таким самим йолопом, як і більшість дорослих, які його "не розуміють" та "вчать життя".

Зрештою, ті сенси, які транслював Цой у своїх піснях, незважаючи на всю їхню романтичну наївність, правильні. Самому смішно писати, що вони вчать стоїцизму, чесному ставленню до життя, необхідності брати на себе відповідальність за власні вчинки, інших людей тощо. Але якщо послухати, про що співають сучасні російські кумири молоді на кшталт Моргенштерна чи Інстасамки, то нехай діти справді краще слухають Цоя.

До речі, офіційно його пісні не заборонені до виконання в Україні.

Раніше "Телеграф" писали про те, чому пісня "Перемен" знову популярна і опинилася під забороною в Росії.