"Ставила сердечка в Telegram, щоб донька знала, коли я загину". Історія викладачки Валентини Бондаренко, яка дивом вижила в окупації в Ізюмі

"Ні донька, ні колеги майже місяць не знали, чи я жива. Я не могла їм зателефонувати. Бо, по-перше, окупанти глушили зв'язок, а, по-друге, не було світла і зарядити телефон було проблемою. Тому щоранку включала його лише для того, щоб поставити у телеграм-каналі сердечко. На випадок, щоб донька знала, коли я загинула. А потім почала ставити лише хрестики — треба було ще більше економити заряд акумулятора. І так три тижні. Тоді я готова була до будь-якого розвитку подій", — розповідає доцент факультету фізичного виховання і спорту Полтавського державного педагогічного університету, майстер спорту з легкої атлетики 61-річна Валентина Бондаренко.

Пані Валентина провела в окупованому Ізюмі чотири місяці. 23 лютого минулого року вона приїхала до міста, в якому народилася, щоб забрати маму в Полтаву на медичне обстеження. І залишилась там в окупації, оскільки мама після перенесеного ковіду була слабка й навідріз відмовилася виїжджати. Не стільки тому, що перехворіла, а тому, що пам’ятала, як у дитинстві, під час Другої світової війни, її кудись евакуювали й кинули десь під парканом.

"У нашому житті, а в моєму так точно, все відбувається не просто так, — каже Валентина Володимирівна. — Я не могла залишити 86-річну маму, бо вона в окупації не вижила б без сторонньої допомоги".

"Снаряди, які рашисти випускали по місту, літали над нашою хатою цілодобово"

"Перший приліт по Ізюму був у ніч з 27 на 28 лютого, — пригадує співрозмовниця. — Росіяни запустили дві авіабомби. Одну опівночі, іншу — о другій ночі. Цілились у колишній військовий завод (колись у місті було багато потужних заводів, які працювали на космос і оборонку Радянського Союзу. – Ред.). А попали у багатоповерхівку. І раз, і вдруге. Я тоді вперше відчула, як будинок, як то кажуть, ніби здіймається у повітря й опускається. Невдовзі після цього над містом з’явилися ворожі літаки й гелікоптери, почалися масовані обстріли".

Окупанти заходили з боку Куп’янська і стояли на узвишші. Тож Ізюм, який знаходиться у низині, був у них, мов на долоні. Вони били по ньому куди заманеться.

"Мама живе у приватному секторі, ближче до харківської траси, по другий бік Сіверського Донця, який розділяє місто на дві частини. І нам було видно з вікна, де знаходяться позиції росіян. Усе, що вони випускали з "Градів" чи з чого там, все летіло через цей приватний сектор. Вибухало і палало цілодобово. Ми не встигали підняти голови, а ховатися сенсу не було. Тим паче у нас наземний погріб, там привалило б швидше, аніж у самому будинку. А хата збудована в 60-му році так, що в ній вікно проти вікна, тож правило двох стін не працює. Тому я відсовувала диван і сідала в кутку, а напроти себе ставила сумку з документами. Мама взагалі нікуди не переміщалася зі свого ліжка. Практично не спали, не роздягалися і не знімали взуття місяця півтора. У хаті був холод собачий, такий, що аж кімнатні квіти позамерзали. Лягаєш у ліжко, як тільки стемніє, укриваєшся з головою, але в холоді заснути не можеш. І чекаєш, що по тобі прилетить…" — розповідає жінка.

За її словами, вони з мамою пережили кілька стадій страху. Перша — заціпеніння. Друга — абсолютна байдужість. Вона триває хвилин десять, коли трішки розслабляєшся і стає байдуже, "накриє" тебе чи ні. Третя — дико хочеться спати. Але засипаєш всього на кілька секунд, а тоді просинаєшся й знову чекаєш обстрілу…

"Я шукала можливості допомогти захисникам і, поки працював інтернет, переказувала гроші на потреби тероборонівців. А від своїх полтавських колег отримала інструкцію, як "бомбити" російські сайти. Тож взялася докладно писати правдиву інформацію про війну й відправляти її на сайти організацій та установ російської федерації, де вони прикріплювались і їх неможливо було видалити. Останню інформацію опублікувала на сайті костромського пункту переливання крові. З 9 березня, коли Ізюм лишився без електроенергії, це було вже неможливо", — згадує Валентина.

Відсутність світла — це відсутність зв’язку, тепла й води. Через кілька днів продукти в холодильнику і в морозильній камері зіпсувалися, їх довелося викинути. І у Валентини та її мами залишились сухарі, тушківка, консерви… Тільки все це було холодне і не лізло в горло.

"Добре, знайшла мангал і старий самовар. Під свист снарядів могла щось швиденько приготувати на вулиці. Але тріски були сирими, а вітри такими сильними, що на розпал багаття я витрачала інколи по цілій годині. Самовар ніколи не доводила до кипіння, щоб менше диміло, бо дим — це пряма наводка для окупантів. Наливала гарячий чай у холодні чашки, та поки доносила мамі в хату, він був уже ледь теплим. Бо в березні ще кілька ночей морози сягали 10-20 градусів. Та навіть це "пійло" економили, бо запаси води закінчувались, а шукати її де-інде було страшно", — розповідає жінка.

92-а й 93-я бригади ЗСУ разом з теробороною понад місяць вели відчайдушні бої за місто, намагаючись зупинити ворожий наступ. Тероборонівці кілька тижнів не давали ворогу спуститися з гори, з харківського боку. Перший міст — у бік Борової — вони підірвали 27 лютого, згодом ще кілька мостів підірвали.

Окупанти ж стріляли без розбору по мирних жителях й цивільній інфраструктурі. Один із російських снарядів застряв у городі — у кількох метрах від хати, де мешкали Валентина та її мама. Добре, що не розірвався. А у літніх людей, що живуть на краю вулиці, "касеткою" знесло дах. Старенькі господарі дивом залишилися живими.

Але під натиском переважаючих сил ворога ЗСУ змушені були відступити.

"На жаль, місцеві колаборанти — серед них немало представників місцевої влади з числа ОПЗЖ і поліцейських — провели московітів у Ізюм короткими обхідними дорогами. Показали, як переправитися на південну частину міста через Сіверський Донець. І на початку квітня ми опинились під окупацією", — сумно згадує Валентина.

"Як тільки ЗСУ розбивали окупантів, нам підвозили "гуманітарку" — залишки їхніх харчів"

Коли в Ізюм зайшли окупанти, то одразу ж розставили патрулі, установили блокпости. А вулиця, де мешкали Валентина та її мама, опинилася між двома із них.

"Місцеві вже не могли вийти в місто без паспорта, — продовжує Валентина Бондаренко. — Ворожі вогневі позиції знаходились коло лісу, там техніка їхня була закопана. Гармати, "Гради". Крайній біля лісового масиву великий житловий будинок, що належав бізнесмену, вони перетворили на штаб. Інколи й поранених туди привозили. Патрулі сміливо ходили по вулицях зі зброєю, п’янючі. Раз бачила, як один прямо на дорозі дав пацанам автомат і каже: "Стріляйте в мене!" Цукерки дітям роздавали, чоловікам — цигарки, які привозили з собою, охочим — ліки, награбовані в Україні. Так виглядало "хожденіє в народ і братаніє".

На момент окупації, згадує жінка, у місті було дуже сутужно з продуктами, магазини були порозбивані. Особливо страждали немічні самотні люди. Спочатку ними опікувались так звані квартальні, які брали на себе відповідальність по догляду за ними, однак вони часто змінювались, бо самі тікали від війни і не завжди могли надати адекватну допомогу.

"Нова влада" взялась задобрювати місцеве населення. Поряд з Ізюмом, у Бугаївці, є потужне фермерське господарство, так русня дозволила підвозити звідти молоко пожежною машиною. Але це було дуже нерегулярно. Молоко — буквально по склянці — відпускали лише на дітей по пред’явленню свідоцтва про народження. До молока інколи давали по шматочку хліба й по кусочку — грамів по 30 — сиру. А в Міжнародний день захисту дітей "асвабадітелі" розщедрились і видали по банці згущенки", — далі розповідає Валентина.

Далі жінка згадує, що згодом окупанти дозволили торгівлю, але взяли все під свій контроль.

"Поблизу нас у гаражі відкрився магазинчик, де можна було купити щось поїсти. Спочатку залишки товарів українського виробництва привозили з Куп'янська, а потім все більше російського", — каже Валентина.

На той час ворог все більше солдатів кидав у бої під село Довгеньке.

"Довгеньке ми називали "Дохленьке". І як тільки їх там наші переб’ють, то ми вже знали, що завтра привезуть "гуманітарку". Як ми з сусідами зрозуміли пізніше, то були залишки продуктів після їхніх бойових втрат. На перших порах по пів хлібинки давали, а коли ще пів хлібинки привезуть, було невідомо. А тоді частіше почали возити, але все одно нерегулярно. Зазвичай видавали по банці тушківки й консервів. Могли дати пів кілограма на людину або рису, або гороху, або солі, або цукру.

Я спочатку відмовлялася все те брати, було гидко. Та й небезпечно, бо отримували все те лише за паспортом, дані якого фіксувалися", — каже жінка, додаючи, що згодом перспектива голоду все ж таки взяла своє.

Валентина також згадала, що одного чоловіка з їхньої вулиці, який пішов з товаришем у район школи, де розміщувалися комендатура, штаб, госпіталь, і де було велике скупчення техніки, кинули в підвал. Тільки тому, що у його паспорті стояла полтавська прописка, хоча сам він давно жив у цивільному шлюбі з місцевою жінкою.

"А в мене теж полтавська прописка. Проте сусіди умовили. Мене врятувало місце народження, вказане на другій сторінці паспорта, а до штампа прописки окупанти не додивились, — з острахом згадує жінка. — До речі, при роздачі гуманітарної допомоги "асвабадітелі" та місцеві колаборанти, які обіймали там якісь посади, постійно нагадували: "Ето вам русскіе солдати пєрєдалі". І дехто з наших радів: "Ці хоч що-небудь дають". Починаєш пояснювати: "Як же наші вам щось передадуть, якщо ми в повному оточенні й окупанти нікого не пропускають?" Але не всі розуміли. Комусь було байдуже, яка влада буде в місті. А жінки й дівчата навіть розважалися з ворожими солдатами. Одна розлучена мати двох неповнолітніх хлопчиків, яка жила за кілька метрів від нас, приймала їх по кілька разів на день".

"Місто "Тринадцять ЮМ"

Валентина Бондаренко згадує, що лише один-єдиний раз спробувала заговорити з окупантами, але дуже злякалася.

"Якось вийшла на вулицю і зустрілася з російськими танкістами, які, як завжди, бродили п’яними. Ну, вони й почали: "Чєво ви не єдітє в расію? Вас там ждут. Нє вздумайте єхать в Польшу, вас там всєх расстреляют". Спитала одного, звідки він. "Із костроми", — відповів. У мене аж усередині все похололо. Оце, думаю, за мною й прийшли. Вирахували… Бо я ж останній пост — правду про війну — залишила на сайті костромського центру переливання крові. Тому я швидко перервала з ним розмову, і більше ні з ким не заводила балачок.

Дехто неоковирно вибачався: "Ви нас прастітє. Ми люді малєнькіє", "Я із курска, я нікого не убівал". При цьому не всі навіть правильно прочитати назву Ізюма могли. Чула, як один із них комусь телефонував і говорив, що перебуває у місті "Трінадцать ЮМ", — продовжує співрозмовниця.

Валентина відзначила, ще серед окупантів були й кадирівці, й еленерівці, й дагестанці, й росіяни. Одні трохи постоять, потім інші їх змінюють.

"Гидотні такі, ні одного гарного не бачила. Одразу ж пройшлись по залишених будинках, почистили їх. Будинок сусідки, наприклад, три дні "звільняли" від нажитого нею добра. Не проминали осель атовців, більшість яких завбачливо залишила місто. Їхні адреси дали колаборанти", — згадує Валентина.

Головним у місті та районі (гауляйтером) призначили колишнього міліціонера Владислава Соколова — він у виборчу компанію претендував на посаду мера, але не набрав необхідної кількості голосів. Соколов, як переконана Валентина, і був одним з тих, хто завів рашистів до Ізюма.

"Місцевий храм став осередком відвертої російської пропаганди. Отець Єлісєй (він сам з Донбасу) розказував прихожанам, що "росія тут навсєгда", що Київ перейшов під контроль москви, і здавав усіх підряд. На жаль, люди вірили, бо ж не мали ніякої інформації про те, що відбувається в Україні й навіть у місті. Окупанти великого значення надають пропаганді. Дуже швидко вони запустили випуск газети "ИZюм" (її друкували у Куп’янську) й своє радіо. Добре, в сусіда був автомобіль, і коли він заводив його, можна було послухати по приймачу українські новини. Я плакала уже від того, що чула українську мову", — продовжує розповідь Валентина.

Жінка згадує, що, коли люди збирались гуртом за гуманітаркою чи в когось вдома по вечорах, могли щось дізнатись одне від одного. Хоча спостережливі люди робили власні висновки з руху ворожої техніки, яка вночі переїжджала на інші позиції й стріляла по цивільних об’єктах, щоб потім звернути все на "нациків".

"До речі, ми навіть не знали про масове поховання мирних мешканців за кладовищем у лісі, яке знаходиться недалеко від нас. Більшість із загиблих були витягнуті з-під завалів зруйнованих багатоповерхівок у центрі міста. Після прильотів авіабомб там усе було розбите: телефонна вежа, центральна вулиця, пішохідний міст через річку, житлові будинки, управління поліції… Там страшне було, а рятувати тих, хто опинився під завалами, було нікому. Когось згодом знайшли, а когось і ні. Гауляйтер Соколов змусив людей копати могили в лісі. Тіла для поховання, як ми потім зрозуміли, переправляли на гелікоптерах, бо іншого способу доправити їх до лісу не було. Вертольоти літали так низько і так часто, що аж волосся підіймалося, і сідали прямо на трасу. Загиблих — близько 500 осіб — ховали під номерами. До речі, техніка рашистів стояла прямо на кладовищі. А померлих у нашому мікрорайоні на ньому ховати не дозволяли. Хто на городі рив могили для небіжчика, хто біля хати…" — крізь сльози розповідає Валентина.

"Рвала бур’яни на сусідських городах, імітуючи життя, й училась вишивати бісером"

Люди змушені були якось пристосовуватися до умов окупації, щоб вижити. У одного із мешканців вулиці був генератор, в іншого у дворі дивом збереглась ручна колонка. То вся округа ходила до нього за водою.

"А потім якось уночі русня вцілила у три будинки, при цьому дісталося й колонці. На щастя, руйнування виявились незначними, тож чоловіки її швидко підрихтували. На Великдень завдяки роботі генератора навіть пасок напекли, і діткам роздавали, — зітхає пані Валентина. — А там городи почалися. Це була віддушина. Я цілими днями в землі копалась. На своєму городі і на двох сусідніх. Імітувала, так би мовити, там життя. Бо сусіди виїхали, і, якби я не виривала бур’янів на їхніх городах, було б видно, що господарів немає, і рашисти заселилися б у їхні будинки. Не хватало мені під боком такого "щастя".

В окупації завдяки сусідці Валентина навчилася вишивати бісером.

"Там, якщо нічого не робити, можна було б з глузду з’їхати. Вишила дві ікони: одну доньці подарувала, а другу — військовому, якого першим зустріла у Харкові після евакуації", — згадує жінка.

Тим часом уже в червні містяни почали розуміти, що ЗСУ отримали високоточну зброю. Бачили, як наші красивенько влучають у цілі: запускають безпілотники, і після цього години через дві починали зриватися склади з боєприпасами, ворожа техніка.

"Один зі складів окупанти влаштували у звірогосподарстві. Там довго все детонувало. Було страшно, адже, коли починається розліт осколків, не знаєш, куди вони влучать. Але й радісно водночас. Перед цим наші гарненько влучили на стадіон школи, де стояло багато закопаної ворожої техніки. Тоді зірвали саму школу, в якій російські війська облаштували свій штаб. Перед війною там такий гарний ремонт зробили… Це була моя рідна школа, яка була мені другим домом. Але ж як я раділа, що її знищили разом з частиною особового складу окупантів!" — не приховує емоцій Валентина.

Мешканці здогадувались, що поряд, у лісах, працюють ДРГ — звідти чути було автоматні черги. Після цього рашисти підняли в повітря гелікоптери й довго у тих місцях кружляли. Пізніше стало відомо, що кількох наших убили.

Та загарбники почали готувати референдум, і залишатися в Ізюмі Валентині було смертельно небезпечно: росіяни почали переписувати паспортні дані на кожному блокпосту.

"Якби я не пішла голосувати, мене просто розстріляли б. Сусіди наполягли на моїй евакуації, пообіцявши взяти під опіку мою маму. Вона категорично й далі відмовлялася залишати свій дім. На жаль, що старі, що малі — безвідповідальні й безпечні. Добре, що під кінець червня на нашій вулиці з’явилося світло, а з ним і вода у колонці. Тому я стала шукати можливість вибратися з окупації", — каже Валентина.

Це виявилося не так просто. Один з її сусідів знав водія, який вивозив людей. Вони цілих два тижні домовлялися з ним про поїздку — у нього то було вільне місце, то не було, він то їхав, то не їхав. Зрештою, 26 червня по обіді, заплативши по 4 тисячі гривень, вони вирушили по сільських дорогах через Шевченкове на Печеніги. Разом з Валентиною їхали дві родини з Чугуєва, які втекли у лютому від обстрілів до Ізюма, і потрапили в пекло.

"Треба йти! Треба жити!"

Щоб отримати "відмашку" на лінії розмежування, що проходила через Печенізьке водосховище, треба було проїхати через 15 ворожих блокпостів. Через кордон пропускали цивільних лише раз на тиждень, по понеділках. І то не завжди — все залежало від настрою начальника пункту пропуску. Але все склалося.

"Як колишня легкоатлетка, я першою рвонула до пішохідного переходу по дамбі через водосховище. Та коли, здавалося, все найважче і найстрашніше було позаду (їдучи розгрузлою дорогою, наша машина ледь не перекинулась) і залишалося зробити останній ривок, щоб вибратися на свободу — пройти пішки кілометр-півтора, у мене раптом ноги стали ватяними. Не можу ступити, і все! Там проїжджа частина була розбита й лишалася лише вузька металева стежечка біля поручнів, а під низом бурлила вода. А збоку — розбита техніка, бо рашисти мали "забаву" обстрілювати "зелені коридори". Ну, я зробила зусилля, вчепилась за поручні й думаю: "Треба йти, треба жити!" — розповідає Валентина.

Волонтери, які чекали евакуйованих на тому боці, побачили, що жінці непереливки, вирушили їй на зустріч і перевели.

Далі все відбувалось дуже швидко. Людей посадили в буси й доправили до Харкова. У волонтерському штабі їх зустріли нацгвардійці, прикордонники, працівники СБУ.

"Всі такі красиві, у такій гарній формі! Ну такі всі рідні, наче їх усе життя знала. До мене підійшов один військовий — молоденький, красивий, командир якогось підрозділу, теж родом з Ізюма, як виявилось. Це його хлопці з ДРГ заходили в місто. Я дістала вишиту бісером ікону й подарувала йому. Сподіваюсь, вона стане йому оберегом", — радо каже Валентина.

Пережитий стрес не минув для жінки безслідно. Почалися проблеми з пам’яттю. На перших порах після повернення додому Валентина, за її словами, не могла згадати навіть окремих слів, деякі моменти випадали з пам’яті цілими шматками, тому розмовляла, роблячи великі паузи.

"Думаю, пережите було й поштовхом до загострення онкологічного захворювання. Мене прооперували. Але я знову працюю зі студентами, разом з колегами волонтеримо, донатимо. Багато наших випускників воюють, багато скалічених. Усім хочеться допомогти", — каже пані Бондаренко.

"Багато хто не розуміє, що йде війна"

Нещодавно Валентина Бондаренко взяла участь у міському легкоатлетичному пробігу Winter Run 2023 на підтримку наших захисників. Бігла з прапором 80-ї десантно-штурмової бригади – бригади, яка звільняла Ізюм.

Прапор був з підписами й побажаннями від військових. Його передали військові бригади випускникові — волонтерові вишу, який розповів бійцям історію Валентини.

"До речі, хлопці з "вісімдесятки" на прохання волонтерів скинули на рашистів одну з бомб за Ізюм від мого імені. То був бонус мені за донати, — з посмішкою каже Валентина. — Загалом я дуже вдячна своїм співробітникам і студентам за їхню величезну підтримку протягом усього часу. Після того, як зі мною був втрачений зв’язок, колеги оголосили мене в розшук. А пізніше, коли стало відомо, де я, вони навіть збиралися їхати мене визволяти. Я ледь їх зупинила: час від часу сусіди вивозили мене автомобілем за 30 кілометрів, де був зв’язок, і я умовила їх не робити цього. А коли повернулася додому, здавалося, що вся Полтава знає мою історію. Люди на вулиці підходили, радо вітали, на роботі зустрічали зі сльозами, а я їх заспокоювала: "Схудла на десять кілограмів, але жива, слава Богу!" Було дуже приємно. Це так важливо — відчувати, що тебе не покинули, що про тебе турбуються. Це вселяє віру".

На завершення розмови пані Валентина каже, що якщо в Ізюмі вона боялась вибухів, то в Полтаві на перших порах жахалась сирен.

"У нас же там їх не включали. А полтавці на них не реагували. На жаль, тут багато хто не розуміє, що йде війна, що це страшно, і треба трішки змінити свою поведінку. У моєму будинку, наприклад, жили переселенці з Ізюма, і мені було соромно за господарів двокімнатної квартири, які здавали їм житло за 15 тисяч гривень. Є щось боже чи людське у цьому?" – ставить риторичне питання жінка.

Після звільнення Ізюма Валентина ще досі в ньому не була. І сказала, що, доки не буде перемоги, не поїде.

"Дуже боюся побачити все зруйнованим. Не дай Боже заїхати туди та знову там залишитись. Я такого більше не переживу. Це все непросто. Дякувати Богу, мама почувається добре, навіть паличку закинула. Волонтери привозять гарячі обіди, благодійники надають допомогу, держава виплачує пенсію, сусіди наглядають. Магазини працюють, транспорт пустили…

Війна це дуже страшно. Жодне покоління не проживає без неї. Ось і мені, дитині дитини війни, довелося пережити цей жах. Дякую, що вислухали. Для мене це дуже важливо", — закінчила розповідь пані Валентина.

Фото автора та надані Валентиною Бондаренко