Банан на картинці: чому батьків-вихователів дитбудинків сімейного типу обурила заява відомого телеведучого

Тимур Мірошниченко і Маша Єфросиніна потрапили в скандал через необачні висловлювання на адресу ДБСТ.

В черговому інтерв'ю про власний досвід усиновлення дитини відомий шоумен Тимур Мірошниченко поставив на один щабель державні заклади для дітей та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Заява, що нібито і там, і там "заробляють" на вихованцях, а ті "банана в житті не бачили" обурила батьків, які прийняли у свої родини чужих дітей.

В розмові з "Телеграфом" вони розповіли, скільки насправді держава виділяє грошей і чому цю сімейну форму виховання варто давно назвати по-іншому.

70% виплат витрачають на базові продукти

Про шлях прийняття у свою родину малюка ведучий і коментатор пісенного конкурсу "Євробачення" від України Тимур Мірошниченко разом з дружиною Інною активно розповідають через соцмережі та в медіа. На початку серпня шоумен став гостем проєкту "Екзамен" Маші Єфросиніної і серед інших тем озвучив процедуру і проблеми усиновлення. Він заявив, що держава в цьому не зацікавлена, бо існує заробіток на дітях. І пояснив, що йдеться про кілька схем у цій сфері.

Це, в першу чергу, плата за те, щоб потрапити в чергу і мати можливість взяти в родину новонародженого малюка. Друге — кошти, передбачені на утримання дітей-сиріт чи дітей, позбавленого батьківського піклування, фактично до них не доходять. І нібито це відбувається як в інтернатах, так і дитячих будинках сімейного типу.

"В результаті дитина яблука на свята їсть, а банан бачить на картинці, не кажучи вже про якісь серйозніші фрукти й овочі", — зазначив Тимур.

І саме цей меседж розійшовся в мережі й викликав жваве обговорення серед родин, які опікуються такими дітьми. І в тематичних групах, в і розмові з нашим виданням вони підкреслюють, що несправедливо було порівнювати державні заклади та сімейні форми виховання.

— Як представник тих самих ДБСТ почуваюся обмовленою, знеціненою та ображеною, бо Мірошниченко поставив в одну паралель нас із інтернатами, будинками дитини, дитячими будинками, тобто державними установами, — каже черкащанка Валентина Ганзюкевич, яка з чоловіком виховує шістьох прийомних дітей, крім того подружжя має ще по одній власній дитині. — Якби він загуглив, що таке дитячі будинки сімейного типу, то прочитав би, що у визначенні перше слово після тире — "сім'я" — подружжя чи окрема особа, які беруть на виховання від п'яти до 10 дітей-сиріт чи діток, позбавлених батьківського піклування. Ми повноцінна родина, звичайні люди, такі, як і він. В мене таке відчуття, що ведучий просто не заглибився в тему й одним висловлюванням образив більш, аніж тисячу родин.

Валентина додає: дійсно, якщо казати про інтернатні заклади, то з сум, що передбачені на утримання дитини, левова частка — це витрати на комунальні послуги, оплату роботи персоналу, утримання території та будівлі тощо. Тож, можливо, в цьому контексті Мірошніченко і мав рацію. Але у разі з сімейними формами виховання все виглядає інакше, тож виплат на дітей, що їх виділяє держава, бракує, аби покрити всі потреби.

— Загальна сума виходить десь 45 тис. гривень, при цьому тільки на базові продукти наша родина витрачає 30 тис. Тобто майже 70%, — пояснює Валентина. — Додатково ще десь 3000 гривень дитяче харчування: купую блоками фруктові пюре, мʼясні консерви дитячі, молоко — одну пачку щодня мінімум. Плюс запаси зроблені заздалегідь, на кшталт 1-2 літрів меду, мішка цукру, борошна чи круп тощо. Ліки Святику — щомісяця 2000, іноді більше, щоб він концентрував увагу, заняття з логопедом для Юри — ще 2000 на місяць, консультації лікарів.

Психотерапія у дівчат щотижня — це теж дорого, але потрібно для їхнього майбутнього. Ще близько 5000 — плата за чотирьох школярів приватного онлайн-ліцею, щоб була якісна освіта без залежності від електроенергії чи тривог, місця знаходження. Ще кілька тисяч комунальні платежі. Одяг, взуття, іграшки, подорожі — те я не рахую, але я балую дітей, вони мають багато всього з речей, гарні телефони, планшети, макбуки, Play Station, у всіх велосипеди, гіроскутери. То й цікаво, про який "бізнес" говорить пан Тимур? Навіть не знаю, — продовжує прийомна матір.

Валентина додає, що як батьки-вихователі вона отримує з чоловіком по 7600 гривень. Саме так держава оцінює фактично працю 24/7 без замін, відпусток і вихідних, тож обидва мають дохід від підприємницької діяльності.

Підтверджує неможливість не те що заробити, а просто вкластися лише в державну допомогу і Юрій Гнатишин, який разом із дружиною на Миколаївщині, маючи трьох власних дітей, створив ДБСТ ще 2008 року. Зараз родина мешкає у Чернівецький області, куди втекла від окупації.

— Інтернат отримує в місяць на дитину до 1000 євро (понад 40 тис. гривень), залежно від діагнозу, але коли та сама дитина потрапляє в родину — все, грошей у держави нема, — скаржиться Юрій. — На вихованця ДБСТ виділяється приблизно 7 тис. гривень (2,5 прожиткові мінімуми для дітей відповідного віку), зараз у період війни індексації нема, і зовсім туго. От раніше ми жили в Снігурівський ОТГ і в мене було 40 кіз, 60 вуликів, ще свиней тримали, город садили, так виживали.

Зараз ми — внутрішньо переміщені особи, але виплат, напевно, вже не буде, бо наш населений пункт деокупований, але повернутися ми не маємо куди. Однак і наша родина, і всі ДБСТ намагаються зробити все можливе і неможливе для своїх дітей (наші і в кафешках регулярно бувають, і мають кишенькові гроші, і мандруємо ми з ними, от зараз, наприклад, у Румунії). Якщо, звісно, батьки не зламалися під тиском проблем і зовнішнього хейту, такого, як ми отримали від Єфросиніної та Мірошниченко, — наголошує Юрій Гнатишин.

ДБСТ не бояться дітей різного віку

Не менше здивування у батьків викликала і заява Мірошниченка, що частина ДБСТ нібито існують тільки на папері. "По факту — 100 дітей може жити в цьому будинку, та його не існує, а за кожну дитину доплачують. І тільки якщо якась перевірка йде, дітей зібрали, вивезли — тут вони живуть. Перевірка поїхала — дітей повернули в їхнє місце дислокації", — зазначив в продовження теми ведучий.

— Цю тему підхопила і Єфросиніна. І це публічні люди. Як таке можна казати? — не приховує шоку Юрій. — Є Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердження постановою Кабміну №564 від 26 квітня 2002 року, яким врегульована кількість дітей: не менше п'яти, але не більше 10. Про яку сотню дітей вони говорять, — незрозуміло. Ви могли б подивитися як живуть ДБСТ, пошукати інформацію до того, як робити такі заяви на загал. Бо нас сьогодні й так небагато охочих брати дітей в родини. А такі виступи точно не покращать справу.

І Юрій, і Валентина, і ті батьки, хто прокоментував відео в Чаті прийомних батьків, сходяться в думці, що мала місце некомпетентність з боку публічних осіб. І наголошують: якщо їм стали відомі факти порушень в конкретному закладі, то варто було окреслити це, а не огульно звинувачувати різні по суті й формату способи виховання.

— Вся ця історія транслює тезу про те, що головне — перемогти дракона під назвою "система", і це зробити можна, якщо ви хочете знайти дитинку, — наголошує Валентина. — Але потім ви будете сам на сам із тим, що вона травмована або родиною, або цією системою, або ними одночасно. Це витримують не всі, й діти повертаються до державних закладів, відбувається розусиновлення. Особливо, коли йдеться про підлітків, — це зовсім інша тема, з ними набагато важче, аніж із малечею. Але вони так само потребують родини. І ДБСТ як раз треба підтримувати, бо вони не бояться дітей різного віку, приймають сімейними групами, бо треба визнати, черга не стоїть, коли троє, четверо, п'ятеро братів-сестер. Навіть через це дитячі будинки сімейного типу вимагають поваги, а не гучних фраз, що це спосіб заробляння.

Перепало на горіхи Мірошниченку і від батьків, які пішли шляхом усиновлення. Вони дорікають, що в реальності все виглядає не так просто.

— Цій родині якимось дивом вдалось взяти дворічну дитину і з першої спроби. От побачила дружина ведучого на сайті Мінсоцполітики анкету дворічного хлопчика, зателефонувала й опа — він вже в родині, — каже Олександра Пруднікова з Києва. — Зі свого досвіду скажу, що діти до п'яти років — це найскладніша категорія, на них справді черги стоять. Ми розглядали можливість стати батьками для дітей від семи до 15 років, і від моменту, коли нас включили до реєстру усиновлювачів і до знайомства з дівчинкою минуло три місяці, а зараз ми ще взяли поки під опіку 12-річного хлопця. Так, були певні складнощі, то виявилось, що не працював жоден міський телефон у Кривому Розі, де була ця дитина, потім тривало листування з міністерством, з Нацслужбою з усиновлення, якісь довідки довелось переробляти. Але в цілому служби йдуть назустріч, надають консультації, допомагають з документами. Коштів у нас жодного разу не вимагали. Тому, так, проблеми в цій системі є, можливо, і корупція існує, але не у разі цієї відомої родини так точно.

Співрозмовники додають: з одного боку добре, що до проблеми дітей, які позбавлені родин, селебрітіз привертають увагу. А з іншого — наголошують, що це дуже чутлива тема і варто все ж таки вивчати "матчастину", перш ніж виходити на загал із гучними заявами.

— Я б не дуже хотіла, щоб ДБСТ ставили поруч з інтернатами, з яких ми вириваємо дітей і створюємо умови, щоб вони виросли в гідних обставинах, здобули освіту, побудували власні родини, були просто щасливими громадянами, — підкреслює Валентина.

— Ця історія ще одне підтвердження того, що назву "дитячі будинки сімейного типу" давно треба змінювати, — додає Юрій. — В ЄС, наприклад, цієї форми й не існує, у Польщі, Італії, коли чують про ДБСТ сприймають це як заклад. Але це ж родина, тож логічно було б перейти до визначення "прийомна сім’я". І хотілось все-таки підтримки й розуміння того, що ми робимо, від суспільства, а не наклепів з боку публічних осіб.