Як війна Ізраїлю розколює світ: 3 уроки для України та Заходу - Ілія Куса

Пройшло два місяці з початку військової операції Ізраїлю у секторі Гази. Ізраїльська армія встигла завершити дві перші фази операції: масовані повітряні бомбардування сектору та початок наземного вторгнення. У ході другої фази ЦАХАЛ зуміла розрізати північну частину палестинського анклаву та розпочати облогу міста Газа. Минулого тижня розпочалася третя фаза операції – бої за південну частину регіону, зокрема за друге за чисельністю місто Хан-Юніс. За цей час, згідно з офіційними даними ізраїльського уряду, понад 100 військовослужбовців загинули, декілька десятків отримали поранення. Натомість близько 6 тисяч палестинських бойовиків руху ХАМАС були знищені у ході боїв. За даними палестинської влади у Газі (тобто відповідно до структур ХАМАС), кількість загиблих внаслідок ізраїльського вторгнення перевищує 16 тисяч осіб, з яких більшість – цивільні.

Тригер конфлікту Заходу та неЗаходу

Війна Ізраїлю та ХАМАС триває і вже встигла стати одним з найбільших збройних конфліктів за останні роки (за виключенням війни в Україні) та найгострішим на Близькому Сході на цей момент. Одним з ключових наслідків війни стала різка політико-ідеологічна поляризація думок між країнами "колективного Заходу" та країнами незахідних регіонів, або, як у нас їх модно називати, країнами Глобального Півдня. Перші стали на підтримку Ізраїлю, а другі зайняли більш пропалестинську позицію. На перший погляд, цей розкол є традиційним, і не показав нічого принципово нового у відносинах між Заходом та неЗаходом у палестинському питанні. З іншого боку, поляризація між різними частинами світу, яку викрила війна в Газі, створює дуже напружену атмосферу в контексті війни РФ в Україні та намагань ЄС і НАТО налагодити діалог з тим самим Глобальним Півднем.

Почати треба з того, що війна Ізраїлю та ХАМАС розколола світ не тому, що одні підтримують Ізраїль, а інші – ісламістів ХАМАС. Скоріше, вона стала черговим тригером принципового конфлікту між західними та незахідними суспільствами, який визрівав з другої половини минулого століття. Чимало держав, які не вважають себе Заходом, мають історично обґрунтовану образу на США та європейських союзників: за втручання у їхні справи, колоніалізм, спроби нав’язувати їм свою ідеологію тощо. Антизахідний ресентимент, на якому розвивалися чимало незахідних держав, призвів до появи у них амбіцій грати активнішу роль у міжнародних справах, посунути країни ЄС і НАТО з п’єдесталу та добитися рівноправних з ними відносин, тобто визнання себе рівними партнерами у системі міжнародних відносин. Ізраїльське вторгнення у сектор Гази стало фоном, на якому країни Глобального Півдня вчергове висловили свої незадоволення тим, що вони сприймають як "західне домінування" у світовому порядку, ставлячи під сумнів моральну перевагу Європи та США над іншими.

Війна наративів, породжена війною в Газі, поляризувала позиції Заходу та неЗаходу, загострила внутрішньополітичну ситуацію у західних суспільствах, які так само опинилися розколотими з цього питання, та поставила під сумнів деякі норми та права міжнародного права. Незахідні регіони зайняли "антиколоніальну" позицію, солідаризуючись з "пригнобленими" палестинцями на противагу "Ізраїлю-окупанту", який сприймається як частина "західного світу". У такий спосіб чимало незахідних держав висловлюють протест проти системи міжнародних відносин, у якій домінують США та Європа. Саме тому, критикуючи Захід, ці країни часто звинувачували його у "подвійних стандартах" та "лицемірстві". Мовляв, у питанні вторгнення РФ в Україну ЄС і НАТО займають одну позицію, а щойно справа доходить до Ізраїлю, вони розвертаються на 180 градусів і не помічають загибелі великої кількості цивільних і проблеми захисту прав палестинських арабів на територіях, які вважаються окупованими згідно з міжнародним правом.

Навіть в самій Європі палестинське питання розколює Євросоюз, як на рівні Брюсселя (конкуренція між Урсулою фон дер Ляєн та Шарлем Мішелем), так і на рівні окремих груп країн (Німеччина, яка займає історично проізраїльську позицію, та Ірландія, яка традиційно пропалестинська).

Ризики, які створила війна в Газі

У зв’язку з цим існує декілька суттєвих ризиків, які створила війна в Газі:

1. Токсичність війни Ізраїлю в Газі з погляду загибелі цивільних та непропорційного застосування військової сили ставить під сумнів норми міжнародного права і послаблює позицію тих держав, які спираються на ці норми у своїх суперечках з іншими. Простіше кажучи, якщо Ізраїлю можна все, то чому цього не можна іншим? У такому контексті міжнародно-правова система ще більше послаблюється і менш серйозно сприймається іншими гравцями, граючи на користь порушників цього самого права, таких як Росія.
2. Чим довше триває війна, тим більше псуються відносини між західними та незахідними суспільствами. Навіть якщо на рівні політичних еліт та урядів ситуація лишається стабільною, суспільна думка в багатьох країнах Африки, Близького Сходу та Південно-Східної Азії стає виразно антизахідною та пропалестинською. Це в перспективі порушує діалог між США/ЄС та Глобальним Півднем, який зараз багатьом необхідний для зменшення міжнародної напруги та спільного розв'язання глобальних та регіональних питань.
3. Гуманітарна криза, яка виникла в результаті ізраїльського вторгнення в Газу, погіршує глобальну ситуацію з біженцями, підвищує витрати, пов’язані з безпекою, збільшує напругу у світі та дає імпульс до внутрішньополітичної радикалізації людей і, відповідно, появи радикалів-популістів.

Усі ці ризики напряму стосуються України та наших інтересів. Послаблення міжнародно-правової системи та її остаточний та швидкий крах – це те, чого прагне Росія. Вторгнення в Україну є спробою Володимира Путіна та його команди продемонструвати здатність захищати свій глобальний інтерес та силоміць створювати собі зручну для них реальність на місцях. По суті, мова йде про агресивний ревізіонізм, мета якого – зламати старі правила та передомовитися з ключовими гравцями на нових умовах. Відтак, для Кремля дуже важливо, щоб міжнародно-правова система лишалася слабкою та неефективною, таким чином даючи Росії право робити все, що вона хоче і не боятися наслідків. Ми, як країна — жертва агресії, спираємося на норми міжнародного права та відповідні інстанції, щоб колись притягнути Росію до відповідальності, добитися справедливого рішення щодо компенсації, засудити агресора юридично та, що найважливіше, захистити принцип непорушності післявоєнних кордонів, територіальної цілісності та суверенітету. Безвідносно до того, як ми самі ставимося до нинішніх міжнародних інституцій, без їхньої інфраструктури та юридичної бази нам буде важко протистояти Росії.

Війна в Газі поглиблює політико-ідеологічний розкол між Заходом та Глобальним Півднем. Оскільки Україна у сприйнятті більшості незахідних держав вважається "проамериканською країною" та частиною "західного світу", негатив від війни в Газі відбивається й на нас. Поки що нічого критичного не сталося, і Україна не стикалася з проблемами, пов’язаними з ситуацією на Близькому Сході. Але в перспективі послаблення діалогу та відсутність нормальних выдносин між країнами Заходу та неЗаходу може ускладнити наші зусилля з пошуку партнерів в Африці, Азії та Латинській Америці. Своєю чергою, це не дозволить нам створити глобальну антиросійську коаліцію, про яку говорив президент Володимир Зеленський, та вмовити незахідний світ допомагати нам протистояти Росії. Деякі з цих країн сприймають війну Росії в Україні як частину протистояння США та РФ, а отже Заходу та неЗаходу. На жаль, в такому контексті вони можуть вирішити, що допомагати Україні – це те саме, що підпорядковуватися США та підтримувати "західний світ", який в їхньому розумінні скоро буде замінений на "багатополярний світ".

Нова хвиля біженців та перемога популізму в Європі

Нарешті, війна в Газі створює ризики, пов’язані з погіршенням гуманітарної та соціально-економічної ситуації на Близькому Сході. Це потенційно може призвести до чергової хвилі біженців у Європу, зростання популярності ісламських екстремістських течій та підйому радикалів-популістів, в яких часто відсутня цілісна стратегія зовнішньої політики. Частково, це вже відбувається в Європі, де на виборах в Словаччині, Швеції, Фінляндії, Нідерландах та Іспанії свої позиції посилили праві та ліві радикальні політичні сили. Не всі займають зручну для нас позицію щодо війни з Росією, і це може погіршити ситуацію з передачею нам військової та фінансової допомоги, або із подальшим запровадженням санкцій проти РФ.

Таким чином, війна в Газі, хоча й не вплинула на нас безпосередньо (поки що), створює потенційні непрямі ризики, які можуть змінити політичний порядок денний у цілій низці держав, від яких ми залежимо.

Як Україні не втратити союзників

Відтак, Україні варто виходити з того, що в базовому сценарії відносини між Заходом та неЗаходом будуть ключовими для нашої здатності просувати "формулу миру" та стримувати Росію у довгостроковій перспективі на глобальному рівні. Крім того, Україні варто зберігати збалансовану та спокійну позицію щодо ситуації в Газі, оскільки це питання є чутливим для багатьох країн Глобального Півдня, із якими ми налаштовані продовжувати комунікацію, як це вже було на трьох зустрічах цього року в Копенгагені, Джидді та на Мальті.

Крім того, не забуваймо про те, що хоча не всі країни Глобального Півдня підтримують нас у вигляді постачання озброєння та фінансових вливань у наш бюджет, чимало з них надають гуманітарну допомогу, мають можливості закривати здатність Росії обходити санкції через треті країни, а також грають важливу роль у спробах ЄС відмовитися від імпорту російських енергоносіїв. Іншими словами, нам не варто оцінювати внесок кожної країни у нашу перемогу суто обсягами матеріальної допомоги. Це дуже обмежує наше мислення та не дає до кінця зрозуміти міжнародний контекст та функціонал різних держав, які непрямо впливають на баланс сил у світі.

Зусилля ЄС знайти виважену позицію щодо Ізраїлю та Палестини, яка буде засновуватися на припиненні вогню, поверненні до мирних переговорів і навіть створенні Палестинської держави в майбутньому, мають підтримуватися з боку Києва. Оскільки це дозволить ЄС втримати стабільність всередині блоку, залагодити внутрішні суперечності та знайти формулу, яка дозволить Союзу грати активнішу суб’єктну роль у регіональних питаннях. Інакше ЄС ризикує ще більше маргіналізуватися у міжнародних справах, демонструючи повну імпотенцію навіть на рівні формулювань та генеруванні політичних заяв. Ми, як країна, яка хоче вступити до складу ЄС, навряд чи зацікавлені у слабкій та несамостійній Європі, яку не сприймають серйозно.

Нарешті, Україні варто активніше працювати з молодими політиками у країнах ЄС і НАТО, зокрема на рівні середньої бюрократії. Є велика помилка у тому, щоб сприймати світові процеси виключно через призму старшого покоління політичних лідерів, які сформувалися в іншу епоху, що зараз не є актуальною. До того ж розрив між поколіннями виразно проявляється у часи кризи. Наприклад, на фоні війни в Газі у Британії, Франції та Німеччині були серйозні заворушення та навіть демарші співробітників МЗС, які були незадоволені позицією свого уряду щодо війни Ізраїлю та ХАМАС. Політичний істеблішмент у багатьох країнах є різним, а молодші лідери, які через 10—15 років керуватимуть цими державами, можуть мати дещо іншу позицію щодо міжнародних питань, і з ними Україні варто теж працювати, щоб ми не опинилися у категорії питань, якими займаються "попередники" та "старі еліти". Це, скоріше, про майбутнє, а не про тут і зараз, але це важливо для нашої стратегії, особливо якщо війна з Росією дійсно затягнеться на роки.