Зґвалтування та "життя за традиціями": відома снайперка ЗСУ вразила мережу історією зі своєї юності

Виправдовування зґвалтування це вже давня проблема

Українців шокувала резонансна ситуація із зґвалтуванням неповнолітньої, що сталася на Закарпатті. Громадяни були обурені, на їхню думку, надто м'яким вироком суду стосовно ґвалтівників. Адже троє підлітків, які побили, затягли до підвалу, а потім по черзі ґвалтували 14-річну дівчину, отримали покарання у вигляді двох років умовного рядка та відносно невеликий штраф.

Після цього багато хто в мережі почав обговорювати так звану "культуру зґвалтування" — толерування частиною суспільства цього злочину, схильність до відбілювання ґвалтівників та засудження жертви. Однак, як зазначила, відома жінка-снайпер ЗСУ Олена Білозерська дана поведінка деякої частини суспільства, сталася не зараз, після цього випадку, а набагато раніше.

Про свою історію з життя вона розповіла на своїй сторінці у Facebook.

"Мені було тоді 23 роки, моїй приятельці, назвемо її Наталкою — 26 чи 27. Це була сільська дівчина, яка працювала в Києві і навчалася на заочному. Зовні Наталка була симпатична, але настільки тиха, "непомітна" й сором'язлива, що в неї ще ніколи не було хлопця.

Я дуже сильно допомагала Наталці з навчанням, і коли вона закінчила вуз, вона і її батьки на знак подяки запросили мене до них у село на вихідні. Приїхали ми туди, дивлюся — родина не багата, але й не бідна, таке добротне, статечне сільське господарство. Зустріли мене, як дорогу гостю. Вдень ми, як годиться, трохи допомогли на кухні і в городі, а ввечері Наталчина мама відправила нас "розважитись" у місцеве кафе — "посидьте, дівчатка, відпочиньте, там будуть Наталчині подружки".

Ф*г би я пішла з власної волі ввечері у сільське кафе без чоловіка чи хлопця. Але була молода, в гостях і незручно відмовити.

Прийшли ми — а йти туди пішки було кілометрів зо два, ще й якимись ярами кути зрізали. Сидить на столиком Наталчина однокласниця — яскраво і без смаку нафарбована, вже розлучена, мала дитину. Ми підсіли, почали спілкуватися, майже одразу підсіли ще кілька хлопців. Що вони пили, не пам'ятаю, а ми з Наталкою (обидві майже не вживаємо) випили по пляшечці слабоалкогольного тоніку. Від неї я взагалі не відчула сп'яніння, а Наталку чомусь "розібрало" — якби я не була весь день поруч з нею, подумала б, що вона випила щось міцне.

Почалося "хі-хі", залицяння й натяки. Я відчула себе дискомфортно й запропонувала Наталці йти додому. Ті хлопці сказали, що нас підвезуть. Кажу Наталці: "Краще підемо пішки". — "Та ну, — відповідає, — тут далеко, йти важко. Не бійся, я цих хлопців добре знаю. Один мій однокласник, а другий наш міліціонер". Знов-таки, я б плюнула й пішла сама, але ж дороги не знаю! Ризикнула й сіли ми до них у машину (дівчата, ніколи так не робіть!). Однокласниця на той момент вже десь поділася. Ну, й вони, ясна річ, привезли нас не додому, а на берег місцевої річки. "Не бійтеся, дівчата, ми ненадовго, скупаємося, вип'ємо по маленькій і додому".

Далі можна було б і не розповідати. Я відмовилась пити й купатися і попросила, щоб нас відвезли додому. Хлопці, яких було четверо, відповіли на це "бугога, не нервуйся, мала" і почали до нас лізти. Наталка пручалася слабко, а я вдарила одного, схопила Наталку за руку і потягла вгору по берегу в кущі. Ми ховалися по тих кущах, як зайці, а вони реготали, світили ліхтариками, "де, б*ді, поділися, виходьте!". Зрештою плюнули — поїхали, кажуть один одному, за іншими б*дями — і забралися звідти. Ми тоді з Наталкою вибрались на дорогу й пішли додому. На стресі я жорстко тримала її за руку і сварила — "у що ти мене втягнула?!", а вона тихо схлипувала…

Вдома Наталка одразу ж заснула, а я не змогла, мене тіпало аж до ранку. Вранці сказала Наталчиній мамі, що мушу терміново вертатися в Київ. І отут — ситуація, заради якої я й розповідаю вам цю банальну історію.

Виявилось, що мама була в курсі. Вона сама змовилась з тією однокласницею, щоб ті хлопці завезли нас на річку. "Нікого собі знайти не може, так хай хоч народить" — так вона сказала про свою дочку.

Я прифігіла і все, що спромоглася сказати: "А подругу вашої дочки, яка їй допомагала, ви за що підставили?". Отримала відповідь: "А тобі що, ти ж заміжня, ніхто б не дізнався".

Підкреслюю: це були не алкаші, не злочинці — звичайна, ніби нормальна сільська родина.

Сама Наталка теж, здається, вважала, що її мама і та однокласниця хотіли як краще…

(UPD. Ні, скоріше за все, Наталчина мама взагалі не вважала це згвалтуванням. Вона хотіла, щоб її донька опинилася в ситуації, в якій по п'яні нарешті переспала би з кимось і стала "нормальною", "як усі")"

У зв'язку з усім сказаним вище Олена підкреслює, що "культура зґвалтування" існує вже дуже давно.

"Але не думаю, що в головах людей, які ведуть "традиційний" спосіб життя", відтоді багато що змінилося", — вважає вона.

Історія з життя снайперки вразила мережу і лише через кілька годин після публікації зібрала безліч реакцій і коментарів.

Раніше ми писали, що випливли нові резонансні деталі у справі про зґвалтування школярки на Закарпатті.

Також ми повідомляли про те, кого звинувачують у виправданні ґвалтівників дівчинки на Закарпатті.