Що (не) сказав президент? - Ярослав Жарєнов

Пресконференція президента Володимира Зеленського 19 грудня викликала жваве обговорення в українському сегменті соцмереж. І хоча, відверто, не йшлося про якісь сенсації, слова президента розбирали на цитати та традиційно намагались прочитати щось між рядків. І, дійсно, багато речей потребують уваги та окремого обговорення.

Контекст

У багатьох нинішня пресконференція викликала, швидше, негативні емоції. Цьому можна знайти одразу декілька причин. По-перше, останнє велике спілкування з журналістами відбувалось на річницю вторгнення — у лютому 2023 року. Тоді пресконференція більшою мірою проходила в ключі зовнішніх викликів. Було більше іноземної преси, і питання сипались буквально з усіх континентів. Цього ж разу більша частина запитань стосувалась війни та певних внутрішніх викликів. І тут проблем не те що більше, вони просто сприймаються ближче. Що, власне, і логічно — звичайного громадянина питання мобілізації цікавить куди більше, ніж умовний прихід Трампа в Овальний кабінет десь там за океаном.

Лютнева конференція відбувалась після абсолютно героїчного 2022 року, після вдалих операцій на Харківщині та Херсонщині, після звільнення Київщини та дійсно потужних перемог на всіх напрямках. У грудні ж українці згадують обіцяний контрнаступ, очікування від якого розігнали до небес. На жаль, як всередині, так і на зовнішній арені, кількість проблем зростає. Наростає і втома.

Що варто було почути

Президент нарешті спробував говорити з людьми як з дорослими. Це непросто, враховуючи бекграунд відносин верховного головнокомандувача з власним народом. Не секрет, що багато хто й досі згадує Зеленському його обіцянки травневих шашликів, озвучені за лічені тижні до повномасштабного вторгнення, та й не лише це. Втім, Володимир Олександрович, по суті, прямо сказав про необхідність нової хвилі великої мобілізації. Так, була спроба змістити акцент, що нових людей просить в першу чергу Генштаб, але глобально зрозуміло — ще більшій кількості українців доведеться брати до рук зброю.

Зеленський чітко артикулював й причину таких кроків. Російська сторона не хоче миру і не робить для цього жодних кроків. Війна продовжується, і ми входимо в новий календарний рік з доволі непростою ситуацією на фронтах. Втім, емоційність президента тільки підкреслила непростий етап відносин між ним та головкомом ЗСУ Валерієм Залужним, про що неодноразово писали як в українській, так і в зарубіжній пресі. Панібратське "Валєра" наприкінці заходу замість зняти питання потенційного конфлікту у владі, ще більше його підсвітило. Хоча президент і наголосив, що Залужний є його представником, оскільки був ним призначений на посаду. Втім, післясмак цієї конкретної історії вийшов не надто приємним.

Важливим були й слова президента щодо членства в НАТО. Якщо раніше Київ хотів ініціативи від Заходу, то зараз Зеленський по-дорослому сказав здавалось би очевидні речі — в НАТО нас ніхто не кличе. Вступ до Альянсу частинами не розглядається, оскільки не вирішить причину територіальних претензій диктатора Путіна. Це важливий сигнал нашим партнерам, які, згадуючи приклад Німеччини, неофіційно пропонують варіант часткової інтеграції підконтрольної Києву території.

Що не було сказано

Багато питань стосувались очікувань від наступного року. Чи закінчиться війна? Чи зміниться наша стратегія перемоги? Як будемо жити, якщо допомога Заходу зменшиться? Чи будуть зміни в команді, враховуючи нові виклики? Було сказано багато слів, однак цілісної картини як такої президент не запропонував. Можливо, тому що стратегія України полягає в одному слові — БОРОТИСЯ. І воно було неодноразово сказано раніше. Боротися на всіх напрямках — дипломатія, бізнес, боротьба з корупцією, а головне — боротьба на полі бою.

Можливо, народ України хотів почути, що наступного року буде створена якась вундервафля, яка стане геймчейнджером і допоможе вмить виграти війну. Було б добре, якби так сталось, але, на жаль, це фантастика. Президент абсолютно правильно зазначив, що ніхто не знає, коли і як завершити цю війну. Жорстока правда. Але біда в тому, що український народ пройшов через страшні страждання і хоче почути прості відповіді на складні питання. Володимир Олександрович став заручником не до кінця продуманої інформаційної політики держави. Адже люди хочуть почути, що війна закінчиться, наприклад, у лютому 2024-го. А Зеленський сказати цього не може, бо на то просто нема причин. Пройшов той період, коли окремі представники Офісу президента могли заспокоювати обіцянками швидкого завершення війни (за 2-3 тижні). Населенню хочеться вірити, що найгірше позаду і скоро весь цей жах завершиться. Але, на жаль, ні президент, ні будь-хто інший дати таких запевнень не може.

Емоції

У президента України багате акторське минуле, але в питаннях війни дуже складно підроблювати емоції. Від початку вторгнення я особисто щонайменше 5—6 разів бачив його і декілька разів мав нагоду поспілкуватись. В динаміці можна помітити, що він стомився. Це не погано, і не добре — це просто факт. Втома — це нині перманентний стан для всіх, хто так чи інакше пов’язаний з війною. А для президента країни, яка стала форпостом захисту західної цивілізації від російської навали, це тим паче зрозуміло.

Втім, втома, помножена на емоційність, мала вибуховий ефект. Якщо на початку президентства Володимир Зеленський брав публіку своєю простотою, то війна внесла певні корективи в його поведінку. Він, здавалось би, став краще підбирати слова і чіткіше знаходити больові точки як української, так і західної публіки. Можливо, це заслуга його спічрайтерів, але точно не лише їхня. У вільному плаванні (спілкуванні без підготовленого тексту) президенту з легкістю дається умовний "конкурс капітанів КВК", коли можна пожартувати і розслабити аудиторію. Вчора такий момент був аж один — коли голова держави запитав, чому голова його Офісу Андрій Єрмак виклав в мережу відео недавнього вильоту пасажирського літака з Борисполя. Натомість фраза "я не тряпка" чи слова про обмежену кількість його команди (5-6 топменеджерів) свідчать про певну політичну самотність першої особи держави.

Від початку вторгнення величезна кількість людей в Україні та за її межами об’єднались навколо головної мети — вижити і перемогти. Об’єднались навколо президента та військового керівництва. Пробачивши або відклавши багато проблемних питань.

І от зараз варто розуміти, що станом на кінець 2023 року цілі нашої держави та нації не змінились. Вижити і перемогти. Дискусія може точитись лише навколо питання ЯК САМЕ ЦЕ ЗРОБИТИ? Якщо президент заявляє, що виборів в умовах війни не буде, то варто шукати способи нового об’єднання нації — навколо спільної цілі. І перший крок до цього — відвертий діалог та доросла розмова. І народ України в цілому, і медійники зокрема, сильно подорослішали за останні два роки. Вони заслуговують на відкриту розмову, на визнання помилок минулого та спільну побудову стратегії майбутнього. Стратегії нашої перемоги. Коли всі — і народний депутат, і тиловий чиновник — думають про одне: як забезпечити Сили оборони. Коли і вчитель, і бізнесмен з маленького райцентру прокидаються і засинають з думками про те, як більше допомогти війську. Коли на посади призначатимуть не лише близьких і зрозумілих, а й максимально ефективних, відкинувши політичні вподобання.

Вірю, що так може бути. Хотілось би вірити, що перші кроки до такого діалогу готова робити і влада. Українці — волелюбний народ. Та що там говорити — ми нація зрадофілів! Але головна ідея в тому, що без об’єднання всіх такої нації може просто не стати.