Катерина Кухар: "24 лютого мої діти залишись самі в Україні, бо ми з Олександром Стояновим були на гастролях у Франції"

Українська балерина розповіла "Телеграфу" про мистецтво під час війни та про те, як виживає хореографічний коледж, котрим вона керує

Вишукані сукні, найпрестижніші сцени світу, ефіри на ТБ та вдячна публіка. Все це прима-балерина Національної опери України та найвідоміша українська артистка балету Катерина Кухар з 2020 року поділяє із непростою адміністративною роботою — управлінням Київським державним фаховим хореографічним коледжем. Катерина Кухар розповіла "Телеграфу", як тримає свій фронт — культурний, як війна вплинула на долю учнів її коледжу, чому і як вже тривалий час вона збирає кошти на ремонт навчального закладу, а також — яка доля балету у цій війні та чи є у нього майбутнє після її завершення.

"Це величезний тягар, валіза без ручки", — говорили мені, коли я погодилась очоліти хореографічний коледж"

— До початку великої війни ви стали керівником Київського державного фахового хореографічного коледжу. Це крутий поворот від прими та телезірки до керівника-адміністратора. Творчій людині — надскладно. Як погодились?

— Це був карантинний рік, коли за один тиждень скасувались всі гастролі на найближчі 12 місяців. Ми з Олександром Стояновим (прем'єр Національної опери України, чоловік та партнер по сцені Катерини Кухар. — Ред.) боялись навіть брати слухавку, тому що телефонували з усього світу: Португалії, США, Мексики, Франції, Іспанії й багатьох інших країн і скасовували один за одним тури, вистави, майстер-класи. І тут раптом — пропозиція очолити коледж, в якому в мене свого часу вклали знання, душу й серце.

Мої друзі та знайомі говорили: "Навіщо тобі це потрібно?", "Це величезний тягар. Валіза без ручки", "Невдячна робота"… Але я подумала, що у мене з’явився час, і найголовніше — було чим ділитись з дітьми, є зв’язки з різними театрами та школами, досвід, розуміння, що можу привнести. Ми зі Стояновим працювали впродовж багатьох років на популяризацію українського балету, і це був логічний наступний крок. Адже балет — це візитівка нашої країни. Це мова, яку розуміє весь світ. І під час війни ми в цьому пересвідчились.

- Як саме?

- Це показав цьогорічний досвід благодійних акцій, наприклад, "Тура солідарності". Наш балет популяризує вітчизняну культуру і мистецтво, а головне — є одним з ефективних дипломатичних майданчиків для підтримки зв’язків з політиками інших країн. На наших виставах були присутні королі, мери, депутати. Наприклад, ми давали вистави у 16 містах Норвегії. На спектаклі в Осло були присутні його величність король Норвегії Гаральд, президент норвезького парламенту Масуд Гараххані та ще низка політиків.

Ми починали вистави з розповіді про війну в Україні. Розповідали про те як живуть люди в умовах війни, тим паче, що деякі артисти нашого балету сиділи у підвалах під обстрілами. Після вистави у нас була можливість бачитись з високопоставленими особами з інших країн і говорити на важливі для України теми.

- Київський хореографічний коледж — провідний фаховий навчальний заклад в Україні?

- Так, це провідна балетна школа України. Вона з 1934 року випускає танцюристів з міжнародною славою. Діти в KSBC навчаються державним коштом, сюди потрапляють учні, які дійсно мають великий талант та потенціал.

Це моя альма-матер. Колись я навчалась в найкращих: у Тетяни Таякіної, Валерія Ковтуна, Галини Панкової, Миколи Абраменка… Й хтось тепер має передавати ці знання далі.

- Прийшли, оглянули навчальний заклад. Що побачили?

- Я не була 20 років в училищі та, звичайно, дуже добре пам'ятаю цей день, коли вперше повернулася сюди. Оглянула ці Авгієві стайні, трохи жахнулася, бо за 20 років в училищі, здається, не робили нічого. Індустрія протягом 20 років шаленими темпами йшла вперед, XXI століття – це прогресивний час високих технологій, а в стінах училища не було сучасної комп’ютерної техніки та не проведено навіть інтернету!

Це неприємно вражало, адже я бачила балетні школи Франції, США, Китаю, Південної Кореї з басейнами, тренажерними залами, масажними кабінетами та іншими важливими речами для майбутніх артистів балету.

В Китаї та Південній Кореї, наприклад, в останні роки саме в це мистецтво вкладаються шалені кошти. Нас до початку карантину запрошували на майстер-класи, допомагати закладати фундамент нових балетних приватних шкіл. І тут на контрасті я бачу наш головний балетний заклад країни. Серце защемило, сльози навертались на очі, коли я побачила розбиті ще з часів Радянського Союзу дитячі роздягальні, класи, де стоять поламані парти, на яких ще мої однокласники писали: "Саша + Маша = любов"… Я впізнавала кожен поріз та напис.

Фронт робіт – з огляду на те, що це 10 тисяч квадратних метрів, – був колосальний. І все це задокументовано, є фотографії того, в якому стані я приймала навчальний заклад. Щодо навчальної програми — безумовно, були введені корекції.

- Слухаю вас і думаю: а чому у нас було все так погано? Балет же поступово вийшов із тіні, ми почали ним цікавитись, більше ходити на вистави… Вас запросили до суддівства у найпопулярнішому танцювальному шоу, це теж визнання.

- Тому, що була повна байдужість до головного балетного храму країни, цієї кузні кадрів для всього балетного світу. Ірина Дворовенко, Олександр Стоянов, Аліна Кожокару, Денис Матвієнко й багато інших — усі вони учні нашого училища, а з мого приходу — вже коледжу! Мені здається, що байдужість можна назвати ще одним смертним гріхом.

- А що робили ваші попередники?

- Це у них треба запитати, що вони робили 30 років. Ремонт був на папері, а в реальності його не було. Вони нібито ставили вистави для дітей училища. Однак на балансі училища не було ні костюмів, ні вистав. Хоча від училища писалися листи меценатам, і є багато доказів того, що й костюми та декорації вивезли в той момент, першого ж дня, як тільки мене призначили на цю посаду. За фактом всі ці вистави були зроблені для приватної особи та не поставлені на баланс коледжу.

Я прийшла і побачила, що навіть елементарно одних із найголовніших спеціалізованих предметів не було. Тут навіть кошти не потрібні, тільки бажання працювати на благо дітей. В XXI столітті в учнів не було уроків англійської, коли абсолютно весь світ говорить цією міжнародною мовою. Дітям доводилося наймати репетиторів й вивчати її окремо.

Не було акторської майстерні – а це одна з найважливіших дисциплін для артиста балету. Вистави "Жизель", "Дон Кіхот", "Шахерезада" — це все яскраві, різноманітні, а головне драматичні партії, які потрібно пережити й передати навіть мізансценами. Щоб у глядача мурашки бігали по тілу, щоб він надовго запам'ятав саме цю твою виставу і хотів повернутися до тебе на іншу.

Прибрали урок фортепіано. Коли я навчалася, ці уроки були, кожен студент мав індивідуальні заняття фортепіано. Тому що музика – це невіддільна частина балету.

- Щось вдалося реалізувати до війни?

- Дуже багато: починаючи від введення нових предметів до початку капітального ремонту. Люди навіть не здогадуються скільки невидимої роботи зроблено. Як на виставі глядач не бачить фронт великої праці світловиків, операторів, режисерів й багатьох інших — це робота великої команди. Ми намагались осягнути й зробити за півтора року те, що попереднє керівництво не робило 30 років незалежності нашої країни.

Ми робили все й одразу, й проєктно-кошторисну документацію для ремонту, що більше за об’ємом, ніж 3 томи Мігеля Сервантеса, і кожна сторінка була завірена потрібними професіоналами різних галузей. Ми шукали кошти на ремонт, проводили благодійні вистави, щоб почати його, запрошували зірок балету на майстер-класи, ставили великі концерти для практики дітей, шукали вчителів… А я вам хочу сказати, що сьогодні знайти гарного вчителя фізики важче, ніж проліски у січні…

І ми знайшли багатьох висококласних спеціалістів. Для дітей за кошти меценатів і з благодійної вистави, що провів Стоянов, переробили деякі роздягальні, туалетні й душові кабіни. Діти нарешті мали можливість спокійно приймати душ, а не кип’ятити воду в чайниках.

Ми провели тендер й почали ремонт в гуртожитку. У нас 2 відсіки у кампусі, ми переселили всіх дітей в один з них, в іншому – почали робити ремонт. І зробили все там, як по нотах, як треба: поміняли старі вікна, зняли старі стіни, поміняли проводку, труби, встановили теплопункт, і почалась війна… Ми встигли зробити лише 35-40% ремонту, і зараз намагаємось його закінчити. Однак через розпочату агресором широкомасштабну війну державні кошти на закінчення ремонту не виділяють. Меценатам також важко. А нам треба завершити утеплення фасадів, просто, щоб дітям було тепло, і тільки після цього вже робляться інші роботи: вкладається плитка, фарбуються стіни… Я кожен день прокидаюсь із думкою: "До кого ще звернутись із меценатів, щоб нам допомогли закінчити ремонт й подарувати дітям тепло й комфорт?"

- Чи знали, що може початись широкомасштабна війна? Ви, напевно, спілкуєтесь з обізнаними людьми, які могли попередити…

- Коли ми поверталися з гастрольного туру у грудні 2021 року назад додому в Україну, наші близькі друзі не хотіли нас відпускати з Америки та казали: "Куди ви їдете? У вас зараз розпочнеться війна". На що ми жартома відповідали: "У нас все гаразд, це вам тут щось розповідають… якісь неймовірні історії та казки. У нас немає жодних передумов для війни".

Але ви знаєте, про всяк випадок, під час пересадки в аеропорту я зателефонувала друзям і промовила ці думки, розповіла про те, якими новинами наповнений інформаційний простір у США, поділилася з тими людьми, які повинні про це знати. На що мені сказали: "Не зважай, це все дурниці та нісенітниця".

Я мала відчуття повної впевненості, що все буде чудово. Тому ми не збирали жодних тривожних валіз. Мій чоловік готував свою трупу до Франції вже 3 січня. А я — своїх студентів, дітей KSBC, до міжнародного конкурсу у Німеччині. 18 лютого ми поїхали з дітьми на конкурс "Танц Олімп" до Берліну. Він пройшов дуже успішно для наших студентів, ми везли до України 7 нагород. Я у соціальних мережах ділилась роздумами про те, як розвивати український балет, у чому плюси та мінуси, як допомагати талановитій молоді, як утримувати її на батьківщині. У нас був у розпалі капітальний ремонт училища, великі плани щодо залучення світових зірок балету до майстер-класів, нових постановок і нових турів.

Я настільки повірила тим людям, які запевняли, що великої війни не буде, що 24 лютого мої діти – Тіма й Настя — залишись самі в Україні, коли ми з Олександром Стояновим були на гастролях у Франції… Навіть згадувати ті страшні дні не хочу, коли ти не поруч з дітьми й не можеш допомогти.

"До Братислави евакуювали багато дітей з батьками"

- Як переживав початок війни коледж? Чи був період, коли евакуювали учнів?

- І дітям, і студентам, і викладачам, і адміністрації коледжу складно, як і всій Україні. Душа у всіх болить. Думки та мрії тільки про одне. Але навіть в умовах війни ми змогли продовжити освітній процес.

Діти та студенти могли обрати для себе зручний формат навчання (офлайн чи онлайн), а також безпечний та ефективний змішаний формат у дружній Братиславі. Зараз безпека – пріоритет. З першого дня великої війни до Братислави було евакуйовано багато дітей з батьками.

Ніколи не забуду Євгенію з Харкова, яка звернулась до мене, коли ми вивозили дітей. Вона попросила допомогти евакуювати й влаштувати 60 дітей із харківської школи. І спочатку, коли я отримала повідомлення від неї, мені здавалося, що це неможливо. Але на допомогу прийшов мій однокласник – Андрій Суханов, він вже давно живе у Словаччині.

Потім у Братиславі ми звернулись з ідеєю організувати літній балетний табір для дітей. Коли ми тільки почали цю ідею обговорювати з Ольгою Морозенко (радницею зі стратегічних питань KSBC), мало хто вірив в успішність. Ми хотіли, щоб діти могли виїхати в безпечне місце, відволіктись від війни, зустрітись з педагогами, друзями. Серед наших учнів були такі, хто втратив домівку, така ситуація була у хлопчика з Харкова. У дівчинки з Херсона батько пішов на фронт…

Ми не знали, з чого почати, вперше в історії нашого закладу було організовано літній балетний табір, а тут ще й треба було це зробити в іншій країні. Завдяки Міністерству культури України та Міністерству культури Словаччини закривали питання з безкоштовним проживанням та наданням безкоштовних залів для репетицій. А з іншого боку український бізнес закривав питання харчування для більше ніж 100 дітей впродовж 36 днів.

Коли ми зрозуміли, що вже скоро розпочнеться навчальний рік, а війна триває, ми вирішили знову ж таки звернутись до дружньої Словаччини. Їхній міністр культури Наталія Міланова — людина з великим серцем й досі нам допомагає.

- А що далі? Чи є в цій війні місце для балетної освіти в Україні?

- Попри всі трагедії й складнощі, нерозуміння майбутнього, ми маємо не тільки перемогти, а й зберегти культурну спадщину. Український балет — це те, чим ми, українці, можемо пишатись. Те що нас об’єднує, навіть коли ми цього не усвідомлюємо.

Я зараз спілкуюся зі своїми студентами, багато хто з них в різних куточках світу, намагаюсь їх підбадьорити, іноді даю корекції по гала-концертах, до міжнародних конкурсів. Й більшість з них дуже хоче повернутись до дому.

Нещодавно на одному з міжнародних конкурсів наша студентка увійшла до десятки найкращих із сучасним номером у Парижі, скоро вона із цим номером буде виступати в Берліні. Навіть страшно про це подумати, що пройшов уже практично рік — і знову конкурс у Берліні. І ми працюємо, попри все, а наші діти навчаються у бомбосховищах та у різних куточках планети, але представляють у світі український балет та українську культуру.

Цього року – велике наше досягнення і маленька перемога нашого культурного фронту та для балетного світу – вперше нашу автентичну українську хореографію будуть танцювати на міжнародних конкурсах, ми говоримо про "Лісову пісню". До цього ніколи в історії на міжнародних конкурсах не було представлено саме нашу хореографію.

- Думали про те, що буде після війни?

- Культура й надалі буде на плечах нашого соціально відповідального населення. І, звичайно, держава має вкладати колосальні фінансові вливання. Для того, щоб повернути та долучити кращих артистів, кращих постановників і повернути це все хоча б у той стан, в якому воно було.

Ми всі дуже співчуваємо цьому поколінню артистів, студентів. Бо через пандемію, а тепер і через війну в них найважча доля у балеті. Їм неймовірно складно. Я не уявляю собі, як діти знаходять у собі моральні та фізичні сили, щоб не здаватися і продовжувати в таких умовах рухатися вперед. Честь і хвала тим педагогам, які теж не опускають руки та продовжують максимально, з ще більшим прагненням вкладати у цих дітей усі свої знання та сили.

Допомогти зібрати кошти на тепло для учнів Київського державного фахового хореографічного коледжу можна через донат на благодійну банку.