Український фільм "Степове" отримав приз у Локарно. Кого ще нагороджували на головних кінофестивалях світу (відео)

На 76-му Міжнародному кінофестивалі у швейцарському Локарно, який вважається четвертим за значимістю кінофорумом світу, фільм українського режисера Марини Вроди "Степове" отримав приз за найкращу режисуру.

Які ще повнометражні художні фільми з України було нагороджено чи номіновано у Каннах, Венеції та Берліні, читайте у матеріалі "Телеграфа".

"Плем’я" (2014). Гран-прі Тижня критиків у Каннах

Один із найславетніших фільмів незалежної України – кримінальна драма Мирослава Слабошпицького про інтернат для глухонімих підлітків, який стає метафорою України часів Януковича. Молоді люди заробляють на життя пограбуванням і бандитизмом, попутно "дахуючи" своїх товаришок по навчанню, які промишляють проституцією. Єдина мрія – емігрувати якнайдалі від батьківщини.

Кажуть, фільм викликав істерику у тодішнього прем’єра Миколи Азарова, оскільки знімався за державної підтримки (і в копродукції з Нідерландами) і коштував чимало сивого волосся самому режисерові, якому доводилося долати сильний опір Держкіно. Але всі зусилля того варті. "Плем’я", зняте в дуже жорсткій манері, та ще й без жодного слова, мовою глухонімих, стало ковтком свіжого повітря для українського кіно, яке ніяк не могло звільнитися від своєї "поетичної" спадщини. Загалом фільм був представлений більш ніж на сотні кінофестивалів у всьому світі, де отримав понад 40 нагород.

Оператор Валентин Васянович, який показав Київ холодним та примарним містом, яке нагадує той самий інтернат, надалі сам зайнявся режисурою. На жаль, Мирослав Слабошпицький з того часу нічого не знімав.

"Донбас" (2018). Найкраща режисура в Каннській програмі "Особливий погляд"

Сьогодні Сергій Лозниця має спірну репутацію: у березні 2022 року Українська кіноакадемія виключила режисера за його протидію бойкоту російських фільмів. Проте свого часу Лозниця вважався національним культурним надбанням – його перший ігровий фільм "Щастя моє" (2010, у копродукції з Нідерландами та Німеччиною, де режисер мешкає понад 20 років), став першою стрічкою за роки незалежності України, показаної у Каннах.

У "Донбасі" Лозниця, що в ігровому кіно тяжіє до сюрреалізму, використовує структуру фільму Луїса Бунюеля "Привид свободи", що складається з тринадцяти розрізнених епізодів, які переходять один до одного. Кожен такий сюжет – документальний. В них відтворюються YouTube-ролики, зняті на окупованих територіях Донбасу в 2014 році: в них Лозниця показує хаос, жах та гидоту щоденної реальності в "народних республіках". Головний атракціон фільму – показове весілля "ополченців", які начебто зійшли з картин Ієроніма Босха.

"Атлантида" (2019). Приз за найкращий фільм у програмі "Горизонти" у Венеції

Антиутопія оператора "Племені" Валентина Васяновича, який виступив також автором сценарію, продюсером та режисером. Це історія колишнього учасника АТО, який шукає себе у мирному житті після звільнення Донбасу, перетвореного на непридатну для життя пустелю, вщент випалену війною. У цьому гіперреалістичному, часом нестерпному для глядачів фільмі знімалися непрофесійні актори, зокрема учасники АТО/ООС, що лише посилює відчуття пост-апокаліпсису в кадрі.

Як і у випадку з "Донбасом", в "Атлантиді" немає традиційної кінодраматургії зі своєю історією та розвитком персонажів. Найбільше фільм нагадує документальний репортаж із пекла.

"Атлантида" видається особливо актуальною зараз, коли ЗМІ порушують питання про масштаби екологічної катастрофи на територіях, де ось уже півтора роки після повномасштабного вторгнення точаться жорстокі бої, які отруюють родючі землі України на десятиліття вперед. А ще цікаво, наскільки стрічка Васяновича виявиться пророчою: в "Атлантиді" чітко називається рік перемоги України над росією – 2024-й.

Які ще фільми показували у Каннах, Венеції та Берліні

Неймовірно, але факт: класичний фільм Олександра Довженка "Земля" (1932) входив до офіційної програми найпершого кінофестивалю у Венеції, але залишився взагалі без призів. А "Тіні забутих предків" (1964) Сергія Параджанова, який очолює сотню найкращих українських фільмів, взагалі не був представлений на топових кінофестивалях. Натомість отримав Спеціальний приз журі та приз критиків кінофесту у Мар-дель-Плата (Аргентина), Спеціальний приз фестивалю у грецьких Салоніках та Кубок на Фестивалі фестивалів у Римі-1965.

Найчастіше на топових кінофестивалях показували фільми головного режисера українського "авторського" кіно Кіри Муратової. "Астенічний синдром" (1990) був нагороджений Спеціальним призом журі в Берліні, там же на "Золотого ведмедя" було номіновано "Три історії" (1997). "Настроювача" (2001) показали поза конкурсом на 61-му Венеціанському кінофестивалі.

Також поза конкурсом у Каннах демонструвалися "Польоти уві сні та наяву" (1983) Романа Балаяна – один із культових фільмів радянської інтелігенції епохи застою, та екзистенційна любовна драма майже забутого сьогодні режисера Ігоря Мінаєва "Перший поверх" (1990, в рамках "Двохтижневика режисерів").

Раніше "Телеграф" писав про акторів українського походження, які зробили вражаючу кар’єру у Голлівуді.