“В мене не лишилось нічого – ні квартири, ні автівки, ні бізнесу, ми – бомжі”: військова волонтерка з Маріуполя Галина Однорог

Військова волонтерка і громадська діячка Галина Однорог з початком повномасштабного вторгнення активно допомагала землякам, що рятувались з блокадного Маріуполя через Запоріжжя, брала участь в акціях на підтримку рідного міста у Польщі. Про це та плани щодо проєкту, який не дасть європейцям забути про жахи війни в Україні, мешканка героїчного міста розповіла в інтерв’ю "Телеграфу".

"Я готувалась з 2014 року. А більшість маріупольців за вісім років звикла, що поруч війна"

- Ви почали допомагати військовим ще у 2014 році. Чи була з того часу можливість зробити перерву і видихнути?

- На початку ми допомагали добровольцям, бо вони насправді були голі-босі. Я зробила волонтерську координаційну раду, але згодом зрозуміла: допомога від людей – це добре, та коли змусимо працювати владу так, як треба, зможемо робити більше. Ми тоді реалізували великий проєкт для аеророзвідки. Написали листа колишньому меру Юрію Холубею, пояснили, що потрібні камери. Потім показали, як вони працюють, йому та губернатору в "Замку" у Широкине. Загалом 1 млн гривень було виділено з бюджету — це був перший такий випадок! Ми простежили, щоб все було використано до копієчки.

Згодом створила ГО "Громадський рух Маріуполя", яка досі працює. Ми займалися більш серйозними темами, зокрема, вимагали від представників ОБСЄ показувати у звітах реальну картину з обстрілами.

А ще збирали матеріали по будівництву Керченського мосту, починаючи з екологічної експертизи, доводили, що споруда матиме негативний вплив на Азовське море. Також боролися проти затримки суден, які йшли до Маріупольського порту, добивалися звільнення полонених моряків. При цьому я продовжувала співпрацювати з військовими, нашою 56-ю окремою мотопіхотною бригадою.

Кожного разу я думала: все, нема сил, перегоріла… Та й змінювалась влада, були певні сподівання на це. Але весь час знаходилось, за що боротися. Тим паче, коли ти на війні вісім років, а вона перейшла у фазу, коли ніхто не хоче нічого бачити та чути.

- Як реагували мешканці Маріуполя на заяви про можливе перетворення війни на повномасштабну? Чи готувались ви особисто до такого сценарію?

- Я до цього готувалась з 2014 року. А більшість маріупольців за вісім років звикла, що поруч війна. Щоб ви розуміли, обстріляли Сартану, мені про це повідомили військові, коли давала інтерв’ю в кафе. Підійшла до адміністрації, кажу, оголосіть, що сталося, що є загиблі, може, в когось там рідні… Але мені відмовили. Скільки раз я підіймала питання про бомбосховища – підтримка була від одиниць. Решта хотіла, як то кажуть, хліба і видовищ, бо всі думали, що на такому етапі конфлікт і залишиться.

- Ви 24 лютого були вже не в місті. Виїхали, як писали в соціальних мережах, напередодні. Планували повертатися?

- В Маріуполі я була востаннє 19 лютого, ховала маму, яка до того довго хворіла. Звідти поїхала до Києва, де знайшла роботу, планувала за два місяці повернутися. 24-го мені зранку зателефонувала кореспондент The Daily Beast Ганна Немцова, яку знаю з 2014-го. Перші її слова були: "Гала, где твои дети и где ты?" Я кажу: "Какая война?" А вона: "россия бомбит Украину!" Я набрала доньку, вона прикордонниця і залишилась в Маріуполі, говорити вона вже не могла, їх викликали до частини. Звісно, в мене боліла душа за неї. Перші часи був шок. Коли він минув, пішла до місцевих волонтерів, ми налагодили приготування їжі для тероборони – робили по 500 порцій на день, розвозили на позиції.

"Все робила на автоматі, бо донька була в оточенні"

- Вас здивувало, що Маріуполь дуже швидко опинився в облозі?

- Так, я не розуміла, як росіяни за кілька днів дійшли до Маріуполя. Але наскільки все складно, усвідомила не відразу. Бо ще був зв’язок, були якісь запити про допомогу. Єдине, що військові, коли дізнавались, що доня там, говорили: "Це п…ць!" А я думала, та що ж таке?! Коли дійшло, що місто оточене повністю, вирішила їхати в Маріуполь. Рая Шматко – волонтерка, в якої я кілька днів ночувала, мене зупинила, бо я хотіла прямо в той момент йти на трасу, шукати машину. Врешті сіла на перший потяг, що йшов з Києва до Запоріжжя, це було, здається, 3 березня.

- І там ви лишались певний час, бо вже не було можливості потрапити до блокадного міста?

- В Запоріжжі я обдзвонила всіх своїх – військових капеланів з Маріуполя, що були там, знайомих бійців, командирів. Мені сказали, що створюється штаб оборони, там всі наші з 56-ї ОМПБр. Прийшла я туди та кажу, що хочу в Маріуполь. Зам по тилу мене взяв, одягнув у військову форму з шевронами та каже: "Хочеш — їдь! Іншого одягу в тебе нема, а побачать так, принаймні, відразу розстріляють, хоч в полон не візьмуть та не будуть катувати".

- Вас це протверезило?

- Ні. Шукала інші шляхи. Але тут як раз один з комбригів з Маріуполя, котрий був комендантом міста, запропонував стати радником голови обласної військової адміністрації. Сказав, роби, що вмієш – займайся потребами тероборони. Хлопці принесли список транспорту, який був на балансі в місцевих підприємств. Бачу, віддали непотрібну вантажівку, а в них є й УАЗики, і "Ниви Шевроле". Телефоную, представляюсь… За день таким чином сім машин зібрала. Але все це робила на автоматі, бо донька була в оточенні. Це важко — чути від дитини запитання, чи закриють їм небо, чи буде підкріплення, коли ти знаєш, що цього не буде і ти нічим не допоможеш.

Саме в цей час мала останню розмову з батьком. Я ж народилась на Кубані в станиці Довжанська, половина якої розмовляє українською, бо походить з полтавських козаків. Так от, він пожалівся на погане самопочуття, спитав, як ми. Я йому кажу: "В мене нічого не лишилось – ні квартири, ні автівки, ні бізнесу, ми – бомжі. З вашого Єйська кожні 15 хвилин летять на Маріуполь літаки, скидають бомби й на твою онучку. А він мені: "Я тоже слышу, как нас бомбят с Украины". – "Тату, напевно, я буду найщасливішою, коли дочекаюсь, коли наші літаки це будуть робити", — відповіла йому на це.

- Яким чином доньці вдалось вирватися з Маріуполя?

- Десь 16-17 березня вона отримала наказ від командування виходити з "Азовсталі", де вони перебували. Разом з іншими дівчатами спалили документи (вона досі без військового квитка, посвідчення УБД), перевдягнулись в цивільне. За ними приїхав чоловік колеги на власній машині, й вони вирушили. Кілька днів були в дорозі, подолали 18 блокпостів, якимось дивом дісталися Запоріжжя. Після короткого відпочинку донька продовжила вже тут виконувати завдання, поки у травні не загинули її командири. Це був черговий стрес для неї, вона почала сильно заїкатися, лікувалась у шпиталі. Зараз вона в Києві, в організації "Жінки зі сталі" займається полоненими прикордонниками.

В ті ж дні почали масово виїжджати маріупольці. Я весь час проводила в "Епіцентрі", де було створено волонтерський штаб. В мене телефон був "червоний", бо купа людей знала номер. Всім розповідала, як виїхати. Спочатку був один маршрут через Мелекіне, звідти на Мангуш, Бердянськ. Потім другий, третій. Запам’яталась жінка. В неї з сином на очах в Мангуші вбили чоловіка, а їй вибили зуби. Вона провела місяць в Бердянську, потім добралась до Запоріжжя і сказала: "Я хочу за кордон! В цій країні я жити більше не хочу!"

"Коли їхали маріупольці, був запах багаття, пороху і трупів"

- Багато маріупольців висловлювали таке бажання поїхати з України?

- Так, багато хто хотів все забути й не повертатися. І всі як один, хто впізнавав, підходив, обнімав, казали: "Галочка, нашего города больше нет!"

Скільки я надивилась за ці тижні! Машини були простріляні, розбиті, одна зламалась, друга її тягне. В салон набивалось по 7-8 людей, коти, собаки – всі забирали не речі, а домашніх тварин. Я навіть тоді не могла робити фото, бо це таке людське горе! Ми людей годували, влаштовували на ніч, відправляли далі по Україні та за кордон. І тоді в "Епіцентрі", коли їхали маріупольці, був запах багаття, пороху і трупів… Це страшно!

- Загалом люди виїжджали власними силами. Можна сказати, що на рівні держави по евакуації були недопрацювання?

- Орки в більшості не пропускали колони централізовано. Тож маріупольці їхали самі, волонтери вивозили, давали на блокпостах сигарети, гроші – все, що завгодно, аби пропустили людей. Для декого це закінчилось полоном. Наприклад, нашого Костю Величко разом з іншими водіями арештували на блокпосту, тримали в Оленівці Донецької області.

Та мене обурив пост віцепрем'єрки Ірини Верещук зі словами "сьогодні щаслива", коли евакуювали перших цивільних з "Азовсталі". Спитала в коментарях, чому нема ні слова, що 36 людей не пройшли "фільтрацію". Другий раз – те саме. Пам’ятаєте, тоді дівчинку 4 років розлучили з мамою. І от має приїхати чергова колона до "Епіцентру", і щоб ми не ставили запитань, вивели роту поліцейських з автоматами, хоча такого за два місяці жодного разу не було. Мене затримали біля туалету, бо не мала посвідчення (залишилось у сумці в штабі), а вже була комендантська година. Я набрала Павла Карабуту – начальника обласної поліції, з ним вийшов такий діалог: "Ви ж знаєте, що я радник губернатора? – Так. – Ви ж знаєте, що маю право їздити цілодобово? – Знаю, пані Галино, я вас дуже поважаю, але пів години почекайте в райвідділку, потім вас відвезуть, куди захочете". Після цього я написала заяву, бо далі не могла співпрацювати з такою владою.

– Але ж допомагати не припинили?

- Центр волонтерський на той момент працював злагоджено, долучились багато громадських організацій, церков. При цьому гуманітарна допомога, яка надходила централізовано звідусіль до Запорізької області, згодом кудись поділась. І все, що отримували люди в "Епіцентрі" — це була заслуга волонтерів. При цьому їм навіть не дякували, а орденами нагороджували взагалі місцевих чинуш. Нещодавно в їхніх кабінетах пройшли обшуки, бо виявилось, що значна частина допомоги розкрадалась. Сподіваюсь, що винні будуть покарані й НАБУ доведе цю справу до кінця.

Коли потік маріупольців, що виїжджають, зменшився, я поїхала до Польщі, де познайомилась з дуже потужними волонтерами з організації Sun of Ukraine. Вони двічі на день проводять у Кракові акції на підтримку нашої країни. Тож я до них доєдналась. І як раз тоді стало відомо, що планують судити азовців у Маріуполі, варять для цього клітки. Ми зробили серйозну акцію протесту під російським посольством, офісом Червоного Хреста, іншими установами, залучили багато преси. От так я відпочивала.

"Ті, хто співпрацюють з росіянами, мають нести відповідальність"

- А що вас ще найбільше вражає з того, що відбувається в Маріуполі зараз: оце будівництво будинків замість зруйнованих фактично на кістках чи виступи місцевих мешканців на ТВ, які радіють "звільненню"?

- Все очікувано. Єдине — радує "війна" між кланом Пушиліна, який хоче бачити Маріуполь в "ДНР", і Іванова (це такий собі "народний мер"), що виступає за приєднання до росії. Чим більше вони будуть між собою воювати, тим менше нам буде роботи. Що ж стосується людей, яких показують російські канали, на все це просто не варто звертати уваги. Вони зазомбовані, як мій батько, який у 2014-му відмовився переїхати до нас в Маріуполь, бо в нас тут бандерівці. А я його запевнила: "Розумієш, головна бандерівка в місті – це твоя донька Галина Однорог". Бо я і в розстрільних списках "ДНР" є, і винагороду за мене у Маріуполі обіцяють, і телефонують мені досі з погрозами.

Тобто ці люди у вакуумі, вони не знають, що відбувається в Україні, і вони не можуть бути нормальними після того, що пережили. Звісно, ті, хто співпрацюють з росіянами, мають нести відповідальність. Та простих людей, які там виживають, отримують ті пайки, намагаються працювати, їх не можна засуджувати, їх треба буде лікувати.

- Чи повернетесь ви до Маріуполя, коли місто знову буде під контролем України?

- За останні місяці я була на Дніпрі, на Віслі, приїхала тільки з Хмільника, де було якесь озеро. Та я хочу на своє Азовське море, найкраще у світі, без якого я не можу жити. І я 1000 % повернуся у своє місто! Я хочу побувати на могилі мами, бабці, своїх рідних, подивитись, що там з моїм житлом, хочу ходити по рідних вулицях! Я не знаю, чи буду там жити, але повинна мати змогу будь-якої хвилини сісти та приїхати у свій рідний Маріуполь. І я для цього зроблю все від мене залежне!

На найближчий час, зокрема, в планах реалізувати у Європі проєкт "Я Маріуполь! Я Азовсталь!". Робимо це зараз з владою, "Жінками зі сталі". Це будуть міста у Франції, Британії, Польщі, Німеччині, Австрії, Швейцарії, де є наші люди, організації, що підтримують Україну.

Ми хочемо показати, яким був наш Маріуполь і на що його перетворили росіяни. Будемо нагадувати про те, що хоч днями звільнено 215 наших хлопців, ще дуже багато лишається в полоні й азовців, й бійців інших підрозділів, цивільних. Ми будем говорити: "Люди, дивіться, якщо ви нам не допоможете, завтра не буде України, а післязавтра — вас. У вас так само не буде дома, і вас не турбуватиме ціна на газ, як вона не турбує зараз мене, бо я втратила все і стала біженкою у власній країні!"