Українку включили у список жінок, що змінюють світ: ось як вона зупиняла фури з ЄС на кордоні з Білоруссю

"Телеграф" поговорив з Наталею Панченко, яка давно живе у Польщі та є лідеркою громадської організації "Євромайдан-Варшава"

Наталію Панченко, яка народилася і виросла в полтавському селі, польський "глянець" ELLE визнав жінкою, яка змінює світ. Вона давно живе у Варшаві, але мозком, говорить, ніколи не виїжджала з України.

"Телеграф" поговорив з Наталею про те, якою ціною їй та її однодумцям далася зупинка автомобільного потоку, що йшов з ЄС до росії, яким чином активістам удалося "достукатися" до канцлера Німеччини Олафа Шольца, чому вуличні акції, які проходять під її керівництвом, завжди креативні й дієві.

"Зробила сотні різних акцій, але це була єдина, за закінчення якої мені пропонували мільйони євро"

Найвідоміша українка, яка живе у Варшаві, Наталія Панченко не слідкує за польською версією глянцевого журналу ELLE, зате редакція журналу цілий рік слідкувала за нею. Тому включила її — єдину українку — до списку 20 польських жінок, які змінюють світ.

— Поява мого прізвища у тому списку свідчить про те, що діяльність громадської організації "Євромайдан-Варшава", лідером якої я є, помічають, — відповідає пані Наталя на моє запитання, як вона сприйняла таке визнання. — Тобто не лише нам видається, що ми робимо щось важливе, а й людям, які дивляться на це збоку.

Це доводить, що моя робота, робота понад тисячі наших волонтерів та загалом громадянського суспільства не марна, вона дає величезні результати. Насправді кожен з нас може змінювати світ, іноді над цим не замислюючись.

Втім, сама Наталя все прораховує наперед, і якщо вже вона щось задумає, її не зупинити. Щоб досягти своєї цілі, підключає на допомогу всіх, кого можна, роз’яснюючи їм кінцеву мету справи, за яку взялася. Так було з дитинства, яке вона провела в селі Тарасівка колишнього Зіньківського району на Полтавщині.

— Щоб я чогось не зробила з того, що намітила, такого не було, — каже Наталя. — Умовляти мене відступити від ідеї — марна затія. Мені можна тільки підставити плече.

Її часто називають українською Жанною Д’Арк. "Її дії мирні, але вона сама петарда" — так охарактеризував Наталю Панченко польський ELLE у представленні.

Щоб збагнути масштаб діяльності громадської організації "Євромайдан-Варшава", на чолі якого уже дев’ять років стоїть ця тендітна жінка невисокого зросту, але зі сталевим характером, досить сказати, що з початку великої війни вона організувала й провела понад півтисячі акцій, спрямованих проти воєнної політики росії, на підтримку України. Найпотужніші з них — блокування кордону Польщі й Білорусі з метою заборони торгівлі між ЄС і російською федерацією; акції, спрямовані на введення нафтового ембарго проти росії; акції за екстракцію та звільнення захисників "Азовсталі"; визнання Європарламентом російської федерації країною — спонсором тероризму.

— Блокування кордону було найтяжчим за все моє життя, — говорить моя співрозмовниця. — За довгі роки громадської активності я звикла до всіляких погроз на свою адресу, але такої шаленої кількості досі не було. Мені писали, дзвонили, під’їжджали під наш дім, залякували, обіцяли вбити мене, чоловіка, дитину. Це були хлопці спортивної статури, але хто вони, невідомо. Частина з них говорила польською, частина російською. Мені здається, тут було замішано кілька кіл інтересів, і кожен зі свого боку намагався на мене тиснути. Бо на переговори з нами на кордон під’їжджали представники як і білоруських та російських перевізників, так і представники польських транспортних компаній, які десятиліттями співпрацювали з росіянами і хотіли далі це робити.

— Дев’ятого квітня, коли закінчилась блокада, ти не в силах була стримати сліз. Багато хто плакав разом з тобою, дивлячись стрім. А з чого, власне, все почалося?

— Як відомо, після початку повномасштабної війни міжнародна спільнота почала посилювати санкційний тиск проти росії. Та, як виявилось, це не зовсім працювало. Країні-агресорці закрили небо, але не закрили перед нею наземних кордонів. Заборонені до ввезення товари все одно продовжували надходити з Європи, підживлюючи її економіку, яка працює на війну. І ми вирішили зупинити їхній рух. 12 березня разом з друзями на кількох автівках відправилися з Варшави у прикордонний пункт Кукурикі неподалік Бреста. У розмові з водіями з’ясували, що вони везуть не лише харчові продукти та товари легкої промисловості, а й вироби металургії, медикаменти… Ми спонтанно розпочали мирний протест. Я подзвонила чоловікові, який залишався вдома з маленькою донечкою, і сказала, щоб додому мене не чекав, бо я залишаюсь блокувати кордон.

З кожною годиною затор видовжувався, а невдоволення водіїв фур і власників транспортних компаній зростало. Доходило до сутичок.

— Там відбувалися страшні речі, — продовжує Наталія. — Нас закидали світлошумовими гранатами, нас били. Одного з волонтерів, який їхав на блокаду, водії фур та перевізники перестріли по дорозі і в кабіну напустили сльозогінного газу. Двох інших побили, витягнули з машини. Одну автівку перекинули в кювет. Іншим проколювали колеса, наносили пошкодження. Нам, організаторам акції, доводилося постійно змінювати автомобілі та маршрути. На нас ішли з бітами й дубинками, а ми стояли посеред поля беззахисні. На місці постійно працювала поліція кількох регіонів, бо поліція того регіону, де ми перебували, не могла дати ради.

Так ми протрималися чотири дні, доки черга з вантажівок розтягнулася на півсотні кілометрів, вийшла на автомагістраль міжнародного значення й почала перешкоджати руху. Поліція і влада пропонували нам пропускати по п’ять фур на годину, але ні на які компроміси ми не погоджувались. І все ж змушені були припинити акцію, оскільки вона була спонтанною. Та, як тільки отримали офіційний дозвіл на повне перекриття проїжджої частини, знову відновили блокування.

— Рідні намагалися на тебе вплинути?

— Звісно, усім було страшно, мені теж. У той час до нас якраз приїхали мої батьки, і вони бачили телевізійні включення про нашу акцію. А по телевізору показували, як нас закидають світлошумовими гранатами, а ми під дощем, серед поля, і до нас не можна додзвонитися… Чоловік дуже хвилювався за мене, особливо, коли почалися погрози, кілька разів відпрошувався з роботи, щоб бути поруч зі мною на акції. У такий спосіб підтримував мене і сам себе заспокоював. Адже коли ти знаходишся на місці події й маєш повне уявлення про ситуацію, дійсно спокійніше. Коли на нас ішли з бітами й дубинками, просив: "Поїхали додому, нас вдома дитина чекає". А я відповідала, що нікуди не поїду, поки фури не перестануть їхати. Його неодноразово письмово попереджували: "Ми вас знайдемо, голови скрутимо, уб’ємо". Радили, щоб він мене "заспокоїв", інакше вони нас обох "заспокоять".

Подібні погрози я систематично отримую з 2013 року. І свого часу досить довго працювала з психологами, після чого зрозуміла: той, хто погрожує вбивством, навряд чи буде когось убивати. Той, хто хоче це дійсно це зробити, не заявлятиме про свої наміри у фейсбуці чи інстаграмі. Просто методом шантажу люди намагалися добитися програшу нашої команди. Мені ж потрібна була перемога моєї ідеї.

— А ті, хто стояв за тобою, не злякались?

— Погрози — звичні речі, які супроводжують і будуть супроводжувати нашу громадську діяльність. І чим важливіша справа, тим більше погроз отримуємо. Це просто треба розуміти, тоді все можна раціонально пояснити й переконати інших людей, які стоять поряд зі мною, що ми на правильному шляху.

Певно, у багатьох пікетувальників було бажання сісти в машину й поїхати геть і більше ніколи не повертатися. Бо там, де ми стояли, не було ніяких умов. Хіба що біотуалети, які ми замовили, й польова кухня, де можна було з’їсти якогось супу, бутерброди, випити гарячого чаю. До того ж, коли ми починали блокаду, тримався мороз -11 градусів. Потім пішли дощі. Ми палили багаття, щоб хоч якось зігрітися. Люди почали хворіти. Пили протизастудні препарати, але стояли. Народу збиралося все більше й більше. Спочатку я запрошувала охочих підтримати нас через соцмережі, потім учасники пікету самі стали запрошувати своїх друзів і знайомих. Почали під’їжджати українці, які жили неподалік кордону, потім поляки, а під кінець уже литовці, навіть німці. Хто власними машинами, хто користувався замовленими нами автобусами, хтось добирався громадським транспортом. Був, наприклад, активіст Стів з Німеччини, який простояв разом з нами всю блокаду. Він просто взяв спальник, сів на потяг і приїхав.

Це неймовірні люди, які кидали все, розуміючи, чому важливо стояти з нами й припинити цю торгівлю на крові. Мені не доводилося їм щось пояснювати, у чомусь їх переконувати. На щастя, усі все розуміли і були настільки запалені ідеєю, що їх нічого не могло злякати. Саме завдяки цьому нам і вдалося вистояти.

Я за своє життя зробила сотні різних акцій, але це була єдина, за закінчення якої мені пропонували мільйони євро. І за закінчення якої водночас обіцяли мене вбити. Вбити, власне, часто обіцяли, а от гроші пропонували вперше.

— Як це було?

— Коли були використані всі види впливу й переговорів, до мене підійшли представники транспортних перевізників (принаймні, вони так представилися) й сказали: "Назви номер свого рахунку і щоб завтра тебе тут не було". І назвали велику суму в євро.

Один з власників цих фірм у розмові сказав, що менш ніж за місяць, поки ми тримали кордон, його фірма понесла мільйони євро збитків. Лише одна фірма! А там сотні фірм стояли у тій черзі. І там були мільярдні збитки.

"Ми залишили Шольцу черевички шестирічної дівчинки, яка загинула в Маріуполі"

— Але активісти витратили майже місяць на те, щоб Європарламент нарешті ввів санкції…

— Оскільки ми живемо у правовому світі, єдиним способом зупинити цю торгівлю товарами було заборонити її на законодавчому рівні. Одразу на наш протест відреагував речник польського Сейму, потім прем’єр-міністр Польщі, потім прем’єри балтійських країн, представники Європарламенту. Та нам було мало засудження на словах. Ми говорили, що триматимемо кордон, доки не доб’ємося офіційної заборони руху транспорту з ЄС у росію. Паралельно писали листи, петиції, зустрічались з політиками особисто і чітко проговорювали свої вимоги.

До речі, Франція й Німеччина не були готові прийняти таке рішення, тому ми двічі їздили до Німеччини й блокували німецько-польський кордон. Спочатку поїхали до Бундесканцлерамту, де передали Олафу Шольцу листа та черевички вбитої в Маріуполі шестирічної дівчинки. На жаль, не отримали відповіді, тож, аби канцлер Німеччини нас таки почув, перекрили польсько-німецький кордон та трасу міжнародного сполучення. Дорога з Берліна на схід була заблокована чотири години. До нас з'їхались усі німецькі ЗМІ. І тоді нас почула вся Німеччина!

— Санкції діють? Фури вже не возять стратегічно важливі вантажі?

— Своїм протестом ми зруйнували цілу галузь російської економіки. Вона не отримує багато речей, які використовуються у легкій і важкій промисловості, заборонені до ввезення такі стратегічні товари, як деревина, метал, пластик і багато іншого, на чому держава заробляла гроші. Це величезне полегшення для України.

На жаль, є інформація про контрабанду та обхід санкцій. Приміром, що перевізники вписують у декларації не той товар, який насправді перевозять, або ж якісь товари переправляють через треті країни. Але це порушення законодавства, над яким мали б працювати правоохоронні органи: проводити розслідування, збирати докази, щоб винні понесли покарання. До речі, Європарламент дозволив перевозити до росії пошту, деякі продукти харчування та медикаменти. Це пояснюється тим, що згідно з міжнародним гуманітарним правом, нікого не можна позбавляти цих речей. Хоча, як на мене, щодо терористичних країн має застосовуватися більш жорстке право.

Тому зараз ми працюємо над вимогою до міжнародних інституцій та організацій, щоб вони ставилися до росії саме як до країни-терориста. Щоб це визнання було не лише на папері, а щоб запроваджувалися нові пакети санкцій і щоб цю державу трактували у світі саме як терористичну.

У червні за організацію акції по блокуванню транспортних потоків до країни-агресорки та організацію інших акцій на підтримку України в Європі польський тижневик "Wprost" вручив Наталі статуетку SheO Awards у номінації "Активістка року". Цю нагороду отримують люди, які змінюють світ та надихають інших.

Витягнути Орбана з дупи бункерного діда

Вуличні акції, які організовує Наталія Панченко, вирізняються креативністю й набувають широкого міжнародного розголосу. Одна з останніх була спрямована проти прем’єра Угорщини. Її ідею — витягнути Орбана з дупи путіна — підкинули чеські активісти.

— Орбан найбільше шкодить Україні на міжнародному рівні, тому ми приділяємо боротьбі з ним особливу увагу, — пояснює Наталія. — У цьому плані тісно співпрацюємо з угорськими активістами.

Щоб показати справжню — жалюгідну — суть "второй армії міра", ГО "Євромайдан-Варшава" закликала поляків зносити під посольство рф речі, які російські солдати здобувають як трофеї у помешканнях мирних українців. Власне, ідея акції належала поляку Войтеху Станіславському, і її за підтримки Наталії реалізували сотні його співвітчизників.

— Ми навіть не сподівалися, що акція набуде таких колосальних масштабів, — усміхається лідерка Євромайдану. — Під посольство звозили старі унітази, холодильники, м’ясорубки, мікрохвильовки, жіночі мережевні труси, собачі будки… Ця гора непотребу пролежала там досить довго, бо комунальні служби не захотіли його прибирати, а посольство росії не знало, як це прибрати. Усі, хто проходив мимо, лише сміялись.

От чого не планували активісти Євромайдану, так це обливати посла російської федерації штучною кров’ю під час покладання квітів до меморіалу на кладовищі радянських солдатів. Як пояснює Наталя, це вийшло спонтанно, але дуже вмотивовано. Активісти почали обливатися штучною кров’ю й лягати на бруківку, по якій мав пройти сергій андрєєв. По суті, він мав іти по "трупах". Побачивши таку перешкоду, посол сказав: "Опять постановка, как в Бучє". Далі події розвивались не за сценарієм…

Одночасні вуличні акції української діаспори на різних континентах дають розуміння політикам, що нам потрібно для Перемоги

Що стоїть за успіхом подібних заходів?

— Вуличні акції — це вершина айсберга, — розповідає Наталя. — Велика частка роботи лишається "поза кадром", а саме: написання листів, петицій, офіційних звернень до парламентів європейських країн, зустрічі з політиками, які мають відповідні повноваження тощо. Коли представили вимоги, пояснили, чому це важливо, тоді починаємо суспільний тиск через публікації у ЗМІ, через лідерів думок, які транслюють правильні меседжі у публічну площину. Одне слово, кожен напрямок розробляємо досить фундаментально.

Періодично робимо стратегічні сесії, на яких визначаємо основні напрямки роботи, потім обираємо найпріоритетніші — ті, які матимуть найбільший вплив при здобутті перемоги. Погодьтеся, ослаблення економіки росії на мільярди євро матиме набагато більший ефект, ніж закупівля генераторів.

Завжди дуже чітко слідкуємо за тим, що говорять президент і міністр закордонних справ України у своїх виступах, і намагаємося своєю діяльністю підсилювати їхні посили. Бо це дуже важливо, щоб світ бачив від нас однакові запити і світові було зрозуміло, чим саме він може допомогти нашій країні. У нас тісні стосунки з українськими діаспорами на всіх континентах, і ми всі одночасно виходимо на глобальні акції з однаковими гаслами. Тоді йде потужний тиск на уряди багатьох країн, і це має планетарний резонанс.

До боротьби за нафтове ембарго, скажімо, підключили величезну кількість організацій і рухів, які займаються екологією.

Тож у тому, що росія буде виключена зі світового економічного співробітництва, що ніхто не підписуватиме з нею жодних міжнародних угод, не запрошуватиме на переговори, її дипломатів не визнаватимуть, що вона буде ізольована від світу, є і наш внесок.

— У вас велика команда?

— Основний кістяк — тридцять осіб. Ще 130 — це найближчі, найактивніші волонтери. Понад 1000 допомагають нам час від часу.

Сотня генераторів для лікарень України за собівартістю

Наталія Панченко "активничає" на користь України ще з 2013 року, з того самого дня, коли влада спрямувала проти протестувальників на київському Майдані брандспойти з крижаною водою. Дівчина практично одразу звільнилася з міжнародної фірми, де працювала менеджером з продажів, й очолила варшавський Євромайдан. Під її керівництвом українці й поляки оперативно налагодили постачання до Києва теплих речей, медикаментів, касок…

— Каски були пластмасові, для будівельників, бо тоді ніхто й подумати не міг, що людям на Майдані треба буде захищатися від куль, — уточнює Наталя. — Потім почалася війна, і ми відправляли добровольцям і воїнам АТО уже кевларові каски, бронежилети з високим ступенем захисту й чимало інших потрібних речей на фронті. Отож, за вісім років діяльності набули досвіду, напрацювали багато зв’язків, завдяки чому вже 24 лютого прямо з організованої нами акції протесту у Варшаві, на якій ми попросили людей приносити необхідні речі, в Україну виїхала перша машина з гуманітарною допомогою.

У ній були переважно медикаменти, якими лікують поранених, за списком Міністерства охорони здоров’я України. Усе, що можна було купити в аптеках, українці у Варшаві вигребли ще в перші дні. Окрім того, були оголошені збори коштів на придбання амуніції для тероборонівців, тактичних аптечок тощо. Напряму працювали з людьми, котрі перебували на фронті, виконували їхні запити.

Через посередників не працюємо, завжди передаємо гуманітарну допомогу з рук у руки кінцевому споживачеві. Це наш принцип. Наразі співпрацюємо з Міністерством охорони здоров’я у питанні постачання генераторів до лікарняних закладів. Нам у міністерстві говорять, генератор якої потужності потребує та чи інша лікарня, і ми самостійно відвозимо товар.

Загалом з початку повномасштабної війни ми передали товарів в Україну як військового, так і цивільного призначення, на суму понад 160 мільйонів гривень.

— До речі, що з цінами на генератори у Польщі? Чи можна їх знайти?

— Зараз важко, це товар на вагу золота, тому кожен продавець накручує ціну, яку хоче. Але у нас є досвід, ми знаємо, де їх узяти, знаємо умови, тому нам легше. Найвигідніше брати товар у виробників, і ми завжди намагаємось так робити. Однак тут є величезна перешкода, яку багато хто не може подолати: це кількість товару. Виробники генераторів працюють від 50-100 штук в залежності від потужності. Щоб їх замовити, потрібні шалені гроші, і не всі маленькі організації чи фонди, органи місцевого самоврядування їх мають. Та й кількість така далеко не всім потрібна. Тому змушені звертатися до посередників, у яких ціна набагато вища. Ми дуже довго збирали кошти, щоб замовити велику партію генераторів, але замовлення вже виконане, незабаром теплогенератори поїдуть в Україну.

Хай путін живе багато років і знає, що він програв українцям

— Наталю, нещодавно ти попросила своїх фейсбучних друзів приєднатися до збору коштів на покупку скутера для киянина Андрія Хом’яка, який утратив на війні обидві ноги. Знаю, на цей заклик, як завжди, відгукнулося багато користувачів соцмереж і збір успішно завершений, бо люди тобі вірять. Ти весь час комусь допомагаєш… На кого падає твій вибір?

— Андрія особисто не знаю. Просто побачила у знайомої цей пост, це її знайомий, і вирішила його поширити, щоб допомогти людині. Бо у мене в друзях багато таких, хто допомагає іншим. Загалом, мій приват щодня забитий — що на фейсбуці, що на інстаграмі. Всі просять допомогти, щось поширити. Але я ніколи не поширюю інформації про збори для незнайомих мені людей. Бо знаю, що на цьому наживаються шахраї. Чи хтось не те купив, не довіз, не відзвітувався. Тому оголошую лише про збори нашого фонду або допомагаю тим, кого знаю особисто чи можу через когось перевірити. Для мене репутація, яку я напрацьовувала фактично все життя, дуже дорога, і досить буде поширити 1-2 неперевірених збори, щоб люди перестали мені довіряти. А моя багатолітня діяльність ґрунтується саме на довірі, й це найцінніше в тому, що я роблю.

— А що ти для себе попросила б?

— Для себе особисто нічого. Прошу для організації "Євромайдан-Варшава". На жаль, ми досі не маємо власного офісу, де можна проводити зустрічі, івенти та й просто тримати наш дорогоцінний інвентар. Нам постійно потрібні кошти, аби ми й далі могли організовувати акції, інформаційні та адвокаційні кампанії. Одне слово, робити все для того, щоб світ не переставав говорити про війну й допомагав Україні якомога швидше здобути Перемогу. Підтримати діяльність організації можна за посиланням.

— І останнє. Тепер, коли росія за вашого сприяння офіційно названа країною — спонсором тероризму, теоретично її лідера можуть знищити… У тебе немає передчуття, що це незабаром станеться?

— Мені здається, сьогодні немає у світі людей, які б реалізували цю ідею. Як на мене, то нехай путін живе ще багато років і знає, що він програв українцям.

Фото зі сторінки Наталії Панченко у фейсбуці