"Багатьом нема куди повертатись": волонтер із Сєвєродонецька заснував притулок для переселенців у Дніпрі

38-річного Артема Гудима добре знають і у Дніпрі, і у Сєвєродонецьку. У Сєвєродонецьку – як людину, яка з початку повномасштабного вторгнення під обстрілами розносила їжу та ліки людям, що ховалися у підвалах, а пізніше евакуювала їх із міста. У Дніпрі – як засновника одного з перших у місті шелтерів (притулків) для переселенців Holy Javelin. Втративши у Сєвєродонецьку всю свою нерухомість та автомобіль, Артем і сам змушений був почати своє життя з нуля. Йому це вдалося – як і раніше, займаючись волонтерством і справами шелтера, він відновив юридичну практику (Артем за професією юрист), допомагає переселенцям і робить все можливе для того, щоб наблизити нашу перемогу.

"У підвалах було по 60, 100, 200 людей. Пенсіонери, діти, мами з немовлятами…"

Розповідаючи про те, як для нього почалася повномасштабна війна, Артем Гудим зізнається: ані напруга, що зростала напередодні, ані перші масовані обстріли міста не спонукали його виїхати з Сєвєродонецька. Навпаки, він вирішив до останнього залишатися у рідному місті та допомагати землякам.

- Мені, як і, мабуть, більшості людей, не хотілося вірити в те, що може розпочатись повномасштабна війна. А коли це сталося, я пішов до штабу обладміністрації й запитав, чим можу бути корисним. Як такого штабу на той момент ще навіть не було. Але були люди (переважно, бізнесмени, власники магазинів і кафе), які спішно покидали місто і віддавали запаси продуктів, які в них зберігалися. Ми з хлопцями почали розвозити ці продукти людям, які цього потребували й не могли вийти з дому або з підвалу.

У деяких районах Сєвєродонецька з перших днів стріляли так, що ті, хто зайшов 24-го вранці до підвалів, так і взагалі з них не виходили. Ми приносили їм продукти. У підвалах було по 60, 100, 200 людей. Пенсіонери, діти, мами з немовлятами… У лютому та березні у Сєвєродонецьку ще був зв'язок, тому люди мали можливості нам писати – повідомляли, де і кому потрібна допомога, що куди потрібно привезти. Щодня я отримував понад тисячу нових повідомлень.

Ускладнювало завдання ще й те, що в деякі місця на машині вже було не доїхати.

– Їхати на автомобілі було небезпечніше, ніж йти пішки, – каже Артем. — Обстріл міг початися будь-якої хвилини. А знаходячись у машині, ти не завжди можеш вчасно це почути. Коли йдеш пішки, шансів більше – у тебе є кілька секунд на те, щоб забігти до якогось підвалу чи під'їзду або просто лягти на асфальт.

"Кілька людей розірвало на наших очах"

Потрапляючи під обстріли, Артем часто дивом залишався живим. Одного разу російський снаряд прилетів у людей, які стояли в черзі до продуктового магазину. Артем також був там.

– Черга була в АТБ біля Льодового палацу, – згадує він. – Кілька людей розірвало на наших очах. Багато хто був поранений. Я тоді вцілів — пощастило, що був трохи далі. Одного разу обстріл із "Градів" застав мене в машині (іноді без авто було зовсім ніяк). Я зупинився і за десять секунд встиг добігти до найближчої будівлі. Машини, якою я тоді їхав, більше немає. Це було, здається, 8 березня – того дня у місті загинуло багато людей… Під такі обстріли я потрапляв вісім разів. Був поранений – у плече влучив уламок. На щастя, рана була не глибока, і ми з хлопцями впоралися самотужки – вони зробили мені перев'язку, я випив знеболювальне. Обійшлося без ускладнень.

Російський снаряд прилетів і до будинку Артема. Ще за десять хвилин до обстрілу він був у своїй квартирі, але вирішив все ж таки спуститися до підвалу:

– Чесно кажучи, ходив я туди далеко не завжди. Того вечора сидів за комп'ютером і раптом подумав, що краще мені спуститися. Як відчув. Тільки зайшов у підвал – і тієї ж миті трапився приліт. У моїй квартирі вилетіли вікна, все всередині побило осколками.

Двоє моїх дітей – хлопчики 11 та 12 років – залишалися у Сєвєродонецьку до середини березня. Вони були в іншому районі, куди спочатку не прилітало. Але коли ситуація погіршилась, їх вивезли. Я залишився. Багато хто радив евакуюватися, але людей, які ось так, як ми з хлопцями, розносили допомогу по підвалах, а іноді й витягували людей з будинків, що палали, було не так багато. А тих, хто чекав на нашу допомогу, – сотні. І якщо я можу бути їм корисним, то як виїхати?

У квітні людей у Сєвєродонецьку вже було менше – багато хто все ж таки зміг виїхати. Обстріли вже просто не припинялися. Зникли світло та вода. Хоч я й роздобув один генератор, стало зрозуміло, що далі там залишатися неможливо. Тоді вже я вирішив виїжджати (на щастя, у мене було ще дві машини), прихопивши з собою інших людей. Виїжджаючи, потрапили під обстріл. Пізніше побачив фотографії розстріляних у той день машин, автобуса, що перекинувся… Але ми прорвалися.

"Багато хто повернувся у зруйновані міста і села, бо не зміг знайти житло"

Виїхавши до Дніпра, Артем потім ще не раз повертався до Сєвєродонецька – за людьми, які там залишалися. Евакуював їх на своєму авто. Тим часом у Дніпрі він, як і тисячі інших переселенців, зіштовхнувся із проблемою нестачі житла.

- Орендувати квартиру чи будинок було зовсім неможливо, — каже Артем. – Ціни на оренду були космічними, та й, навіть маючи гроші, вільного житла вже було не знайти – все зайнято. Я почав дивитися комерційні приміщення. З цим було простіше, тому що багато компаній, які орендували будинки під офіси, закрилися чи поїхали. Офісне приміщення, яке я знайшов, було досить велике – і я подумав, що тут можна розмістити й інших людей, котрі, як я, приїхали в нікуди й не можуть знайти житло. Придбав ліжка та спочатку розмістив там 15 людей. Потім знайшов можливість прийняти більше людей, і невдовзі у моєму шелтері вже було сорок переселенців.

Щоб все це організувати – створити людські умови, закупити ліжка, посуд, подушки з ковдрами та інші речі, довелося позичати гроші. Дякую людині, яка їх дала. У той момент про нас ще ніхто не знав, і абсолютно все ми робили самотужки. Вже потім отримали деяку допомогу від Червоного Хреста та гуманітарної місії "Проліска", але не можу сказати, що стало набагато легше.

Це дуже великі витрати, але я знаю, чому і для чого це роблю. Точніше, для кого. На жаль, мені відомі випадки, коли люди з того ж Сєвєродонецька на початку війни евакуювалися, а потім, навесні, коли там відбувався справжнісінький жах, їхали назад – тільки тому, що в іншому місті не змогли знайти житло. Я не хочу, щоб так було. Тому люди в Holy Javelin можуть жити стільки, скільки їм потрібно – хтось зупиняється на кілька тижнів, а хтось живе вже понад пів року. Тут люди забезпечені всім необхідним. Спершу кожен сам готував собі їжу, але зараз навіть харчування у нас організоване. Люди мають дах над головою, їжу. Є можливість видихнути, підлікуватись, стати на ноги на новому місці.

Звичайно ж, мені хотілося б мати можливість прийняти більше людей. Але для цього потрібне ще приміщення (можливо, і не одне), чого я поки що, на жаль, дозволити собі не можу. Я дуже вдячний усім, хто, як може, нам допомагає. Багато людей, які зараз перебувають у нашому шелтері, не мають куди повертатися – їхні будинки, міста, де вони жили, повністю зруйновані. Як мій рідний Сєвєродонецьк, де 90 відсотків міста просто знищено. Таких місць, на жаль, багато. Тому навіть після нашої перемоги багатьом людям ще довго потрібна буде допомога. І я робитиму все можливе для того, щоб вони знали, що вони не самі.