"Переможемо в Україні, видавимо Лукашенка та візьмемо владу": доброволець "Психолог" щодо планів білоруських націоналістів

Білоруський націоналіст Олексій приїхав воювати за Україну якраз після Майдану, коли хлопцеві було лише 20 років. Він вступив до полку "Азов", отримав позивний "Психолог" та виконував бойові завдання на сході України. Після початку великої війни Олексій із іншими ветеранами "Азова" у складі добровольчого підрозділу обороняв Київську область. У Бучі "Психолог" потрапив до оточення і втратив ногу. Проте своє поранення Олексій критичним не вважає.

Про перші дні оборони української столиці, свій порятунок та плани білоруських націоналістів щодо повалення режиму Олександра Лукашенка військовий розповів в інтерв’ю "Телеграфу".

— Олексію, ще в 2015 році ви залишили Білорусь і приїхали воювати за Україну. Яка була мотивація?

— Надихнув Майдан. До Майдану я Україною особливо не цікавився та знайомих у мене тут не було. Водночас Лукашенко є останнім диктатором Європи, і будь-яке політичне життя в Білорусі було мертвим ще з 2000-х. В Україні завжди була політична свобода і я розумів, що якщо останній острівець свободи впаде, то в Білорусі зміни не почнуться. Я вважав, що час є історичним і я просто зобов’язаний брати участь у цих подіях.

На сам Майдан не поїхав, бо не було в Україні знайомих та й будь-який білорус, який брав участь у Майдані, одразу переслідувався КДБ. А коли почалася війна, трапилася анексія Криму – я приїхав до України добровольцем у полк "Азов". На той час мені було лише 20 років.

— Як вас прийняли в Україні?

— Спочатку я потрапив до відбірного тренувального табору, створеного білорусами, пройшов курс молодого бійця і залишився там працювати на посаді інструктора, періодично виконуючи бойові завдання на Донбасі — там, де стояв "Азов". Наприкінці 2016 року звільнився, бо війни у "Азові" вже не було: полк вивели на другу лінію оборони, а я хотів воювати. При цьому я й інші білоруси нелегально перебували в полку. Посвідка на проживання у нас була, але офіційно оформитися в полк ми не могли, тому що іноземці не могли бути оформлені в Нацгвардії, до якої "Азов" належить.

— А перестати бути іноземцем і здобути громадянство України була можливість? Чи не хотіли?

— Спочатку я про це не думав, їхав до України воювати. Я навіть здивувався, коли почали платити зарплату. Але громадянство білоруським добровольцям все одно ніхто не давав: президентом був Порошенко, котрий наклав вето на отримання громадянства всім іноземним добровольцям.

— У початок повномасштабного наступу на Україну вірили?

— Будь-яка людина, яка так чи інакше здатна аналізувати ситуацію, розуміла, що це неминуче. Інша річ, що у кожного було різне розуміння, як відбуватиметься цей наступ. Я думав, що все відбуватиметься на сході, де були сконцентровані основні сили ворога: відрізання наших угруповань, витіснення з Донецької та Луганської області з наступним приєднанням цих територій до росії та оголошення перемоги.

Але те, як події почали розвиватися, звичайно, мало хто очікував. З логічного погляду для військового це виглядає дивно: таким маленьким угрупуванням заходити з восьми напрямків колонами, сподіваючись, що їх зустрічатимуть із квітами… Але вони зробили, як зробили. На початковому етапі нам пощастило воювати з ідіотами.

— Розкажіть про оборону Києва у лютому-березні. Як це було?

— У перші дні ми формували бойові роти із ветеранів "Азова" та інших добровольчих підрозділів. Потім облаштовували оборону області у різних локаціях: аеродром Васильків, з боку Нових Петрівців очікували прориви танкових колон. Але Київ зовсім не був пристосований до оборони на той час. Були якісь розрізнені групи, частини, як у Гостомелі, де воювали курсанти. Оборона Києва була досить хитка субстанція.

— Тобто був варіант, що столиця не витримає тиску окупантів?

- Ні, такого варіанта не було. Але могли б ув’язнути у міських боях безпосередньо у самому Києві: метро "Житомирська", "Святошин". До цих локацій цілком могли дійти бої, якби вчасно не було підірвано мости і не розлилася річка Ірпінь.

— Хто був наш ворог на Київщині? Навчені фахівці або ж строковики, якісь курсанти?

— Ні, така думка — один із засобів пропаганди ворога. Росіяни воювали впродовж багатьох десятків років, і ті люди, які вторгалися в Україну, пройшли не через одну війну. Називати їх непрофесіоналами як мінімум дивно. Саме в моєму бою в Бучі нам протистояли десантники та зведені загони СОБРу — поліцейського спецназу. Вони мали сучасну зброю, техніку. Щоправда, давалася взнаки цілковита відсутність техніки у нас у Бучі.

— Якщо це професійні військові, то як ви відповідаєте на запитання, навіщо професійні солдати воювали з мирними і робили все те, що вони робили в Бучі?

— Це ж війна. Противниками для них були не лише українські військові, а й увесь народ. Росіяни робили так упродовж усіх своїх воєн і нічого не змінилося. Те саме вони творили в Грузії, але більшість не хотіла про це знати.

— Розкажіть про той день, коли дістали поранення і втратили ногу.

— 3 березня наша бойова група знаходилася в районі Гостомеля і отримала завдання вирушити до Бучі, зв’язатися з місцевими частинами та налагодити оборону. Ми зустрілися із суміжними підрозділами, яких було не так багато: 80-та десантно-штурмова бригада та зведені частини територіальної оборони.

У нас була легка мобільна піхотна група розвідки і нам необхідно було піти на передній край Бучі та зафіксувати техніку супротивника, щоб далі командування вирішило, що з ними робити: вступити у бій чи навести артилерію. Свої позиції ми розташували у місцевому готельно-ресторанному комплексі. Ми одразу зупинили колону росіян і викликали на неї вогонь артилерії. Але інша частина колони заїхала до нас у фланг. Водночас почався вхід у Бучу колон російської техніки з різних напрямів. Наші частини оборони почали виходити з Бучі, саме наша група опинилася в оточенні. По техніці, яка почала заходити до нас у фланг, ми відкрили вогонь. Але потім по нас почали працювати з важкої техніки — з танків, які знаходилися в районі кілометра від наших позицій. Був танковий приліт метрів за п’ять за моєю спиною, мене відкинуло, я спробував підвестися, але побачив, що нога вже відсутня: був практично філігранний зріз по центру коліна. Залишилися лише частинки шкіри та сухожилля.

— У мережі є відео, яке ви записали одразу після поранення під час бою. Таким чином, ви прощалися із життям?

- Так, я вирішив записати передсмертне відео. Мені тоді здавалося не надто можливим, що ми виберемося з оточення. Крім того, я втратив близько трьох літрів крові, хоч турнікет наклав досить швидко. Але пощастило.

— Коли зіткнулися з новою життєвою реальністю та зрозуміли, що тепер доведеться жити без ноги, чи була депресія?

- Та ні. Я ж давно перебуваю в Україні і воюю, знав, на що йду, чим ризикую. Та й втрата ноги не така й велика трагедія, є поранення значно гірші. Наприклад, втратити дві ноги.

— Фантомний біль був проблемою?

- Так. Фантомні болі почалися третього дня. Півтора місяці навіть був на морфіні: 3-4 рази на день мені робили уколи. Це був досить сильний біль, який неможливо було переносити, можна було просто зійти з розуму. Потім, коли почав займатися реабілітацією і готувати куксу до протезування, біль знизився, я зліз з опіатів, а після встановлення протезу біль дається взнаки досить віддалено.

— Поговоримо про вашу Батьківщину. 2020 року Білорусь втратила свій шанс. Остаточно? Чи він ще буде?

- Звичайно буде. Те, що білоруси 2020 року несподівано усвідомили, що живуть в окупації, це вже добре. У багатьох розплющились очі. Я розумів, що ми живемо в окупації ще у перехідному віці, а для когось це стало несподіванкою.

Події в Україні стимулювали безліч людей зробити вибір, вибрати країну свободи — Україну, отримати необхідний набір знань та військового досвіду, щоб згодом впливати на ситуацію в Білорусі після падіння режиму путіна. У режим все й упирається. Наше основне гасло в полку Калиновського (на даний момент Олексій служить інструктором у полку білоруських добровольців імені Кастуся Калиновського. — Ред .) — "Свобода Білорусі через свободу України". Одне від іншого не відокремити. Перемагаємо у війні в Україні і надалі, користуючись можливістю, ставимо Білорусь під свою владу, яку ми сформуємо з тих людей, які через цю війну пройшли та загартувалися. Видавимо звідти Лукашенка, котрий після поразки росії закінчить своє правління, не виключаю, що з нашою допомогою.

— Чого не вистачило протестам у Білорусі? Радикалізації?

- Справа не в цьому. Щоб відбулося повалення авторитарної влади, яка зміцнювалася протягом 27 років, необхідний зв’язок із лідерами. Протест був безсистемний і не залежав від кількості людей, що вийшли на вулиці. Вийшло 10% від загального населення Білорусі. Здавалося б, величезна цифра. Але людьми ніхто не керував, плюс багато наших опозиціонерів намагалися цей протест зробити мирним, що взагалі було повним ідіотизмом, враховуючи тих людей, проти кого вони виступали. Вони виступали проти людей, які були готові натовп розстріляти і влаштувати криваву неділю в тисячоразовому розмірі. Лукашенко цілком міг на це піти, навіть якби протест радикалізувався. Якби мітингувальники влаштували з поліцейськими баталії, як на Майдані, то їх просто розстріляли б і, швидше за все, вони свого не досягли б. А всі опозиційні лідери у нас були режимом Лукашенка або вбиті, або вигнані з країни, втративши будь-який політичний вплив. Безсистемні протести в авторитарних країнах ні до чого не призводять.

— Зараз дуже багато різної інформації про здоров’я Лукашенка , стверджують, що воно значно погіршилося. Але водночас існує думка, що якщо Лукашенко помре, то путін моментально "проковтне" Білорусь та Україні буде ще гірше.

— Так можуть думати ті, хто нічого не знає про Білорусь. У Білорусі не лише один Лукашенко при владі, там його родина. У нього є старші сини, один із яких керує КДБ, МВС та президентською охороною. Тобто вся вертикаль влади, яка тримається на силовиках, контролюється не лише одним Лукашенком. Тому навіть якщо з ним щось і станеться, то навряд чи росія наважиться на такий крок, враховуючи, що вони зазнають поразки.

Але, природно, росія хоче, щоб Білорусь була приєднана і Лукашенко їх підтримав, відкривши другий фронт. Для України, звичайно, добре, що другого фронту поки що немає, але для нас (білоруських націоналістів. — Ред .) можливо, це було б і не погано. У нас було б більше потенційних рекрутів, які б перейшли на наш бік. Тому Лукашенко війну й не розпочав. Крім того, білоруська армія досить слабка структура і багато хто з цієї армії відразу б перейшов на наш бік.

— А ті, хто б не перейшов? "Вати" у Білорусі достатньо?

- Ну звичайно. У Білорусі проживає близько 9 мільйонів людей. З них близько мільйона росіян — громадяни з білоруськими паспортами, але етнічно вони росіяни. Цей мільйон росіян навряд має проєвропейський вектор розвитку. Тому, умовно кажучи, кожен десятий у Білорусі — це "ватник". Плюс, цей кожен десятий "ватник" капає на мізки рядовому білорусу, створюючи навколо себе ореол "ватників". Але знову ж таки, відсоток "ватників" не такий значний, і вже точно не половина населення.

— Раніше в одному з інтерв’ю ви говорили, що білоруська опозиція не може нічого запропонувати, і від них ніхто нічого не очікує. Чому бачите ситуацію так песимістично?

- Тихановська (лідер білоруської опозиції Світлана Тихановська. — Ред .) за всі ці роки не могла нічого нормального сформулювати. Від неї була якась допомога, переважно гуманітарна, але жодного озброєння вони не можуть надати. Точніше можуть, але не хочуть. Та й сама позиція у них така, що вони не були проти росії. Ми їх розглядаємо як політичні проекти. Ці грантоїдські тусовки існують з моменту приходу Лукашенка. Вони вічно "доять" гроші з європейських держав, при цьому в практичному полі нічого з себе не представляють. Балакучі голови, які ні на що не здатні.

— Чи не турбує приклад України? Адже у нас після Майдану до влади не прийшли націоналісти. Прийшли люди, які десятиліттями були у політиці й раніше, а військові стали ширмою у списках партій. Думаєте, так не може бути у Білорусі? Країна звільниться від диктаторського режиму Лукашенка і до влади прийде та сама Тихановська.

- Ні. Як Тихановська може щось звільнити, якщо за нею немає жодної сили. Зрушити з місця автократію можна лише силою, і вирішувати вже будуть ті, хто має в руках меч, а не європейські гранти.

З Україною порівнювати не коректно. Україна — вільна країна, і тут політичне життя завжди було живим, не було такого тиску, як у Білорусі. Тут уже просто провина тих націоналістичних сил, що вони не змогли у цій концепції вижити і щось запропонувати народові. Зараз після перемоги України такі сили мають шанси.

— Зараз звучить багато закидів, що в тому ж Києві про війну начебто забули: у кафе та ресторанах багато людей, проходять концерти. Вас це дратує як військового?

— А що хтось хоче, щоб Київ був зруйнований? Люди віддають свої життя, ризикують собою, звільняють території саме для того, щоб це життя існувало. Ми за це і воюємо, щоб у містах люди могли жити звичайним спокійним життям. Усі адекватні військові це розуміють. Це наше завдання забезпечити існування мирних міст, щоб тут не відчувалася війна.

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine . Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу можна у спільноті EnableMe .