Коломойського чекають проблеми: ошуканий олігархом скульптор обіцяє кармічне покарання

"Телеграф" розпитав у Олега Пінчука, де зник опальний бізнесмен та чому не вертає гроші за роботу

Бізнесмен Ігор Коломойський, схоже, продовжує вести свої приватні війни на фоні жорсткої військової агресії рф проти України. Нещодавно держава забрала у скандального підприємця "Укрнафту" і "Укртатнафту".

Минулого ж тижня стало відомо про ще один гучний зашквар, у який вскочив ексвласник "Приватбанку". Так, видатний український скульптор Олег Пінчук написав у себе в "Facebook" про те, що Коломойський не розраховується з митцем за роботу, давно передану бізнесменові.

"Телеграфу" вдалося особисто розпитати у майстра про деякі подробиці цього конфлікту з опальним олігархом, чому бізнесмен раптово зник та чим загалом живуть сьогодні українські митці в умовах війни.

"Якби Коломойський нормально закрив переді мною всі питання, то карма почала працювати на нього"

— Чи був якийсь зворотній зв'язок від Коломойського після вашого резонансного посту про борг олігарха перед вами за скульптури?

— Ні. І думаю, по-перше, до нього навряд чи ця інформація доходить. По-друге, зараз дуже багато у нього різних проблем, пов'язаних з іншими справами й питаннями. Так що не думаю, що він знає про цю інформацію.

— А в юридичну площину ви якось плануєте цю ситуацію переводити, наприклад, судитися з Коломойським?

— Треба подумати, але все це дуже складно. Розумієте, за ним стоїть серйозна машина — адвокатів і так далі й тому подібне. І це йому виїденого яйця не коштуватиме. Це пост був такою моєю позицією, як кажуть, бажанням не бути лохом. Адже пройшло вже шість років.

— До повномасштабного вторгнення рф ви з ним це питання обговорювали? Можливо, зараз банально зв'язку з ним немає через війну чи відключення світла?

— З ним давно зв'язку немає. Всі телефони змінилися і контакту з ним нема. Ні фізично, ні через засоби масової інформації, ні через месенджери немає можливості з ним зв'язатися. Зустрічався особисто з ним на інавгураціях всіх наших президентів та на весіллях (закритих вечірках) за кордоном у наших спільних друзів.

Я в принципі й не шукаю його. Хочу повторити, що художник — це маркер, його в принципі ображати не можна. В принципі! Тому що це є світ таких певних тонких енергій, якими оперують художники (митці, люди творчих професій тощо), і він на все впливає не напряму. Звісно, можна когось з бізнесменів нажухать, як і ти (Коломойський, — Авт.), але коли стосується художників (митців), треба бути зовсім іншим. Навпаки потрібно думати на перспективу і що такі дріб'язкові речі працюють, як карма. Розумієте? Вони працюють проти, не за законам фізики, а по зовсім іншим. За законами людськими, ментальними, за законами, які в принципі не можна пояснити з точки зору нормального життя. Тобто художники — провідники певних енергій — до них треба ставитися з великою повагою.

Тому були і Медичі, і Терещенки, і Ханенки, які підтримували художників. Ти можеш заробляти і гнобити своїх працівників, які роблять умовно на шахті. Проте до художників повинен поставитися по-іншому. Якщо ти ставишся до художників погано, тоді ти маєш дивитися на перспективу, що тобі це повернеться. Це правда, і я це також знаю з власного досвіду.

— Що ви маєте на увазі?

— Скільки вже таких випадків було, і не тільки у мене. Щодо мене, таких кейсів (з боргами замовників за роботи, — Авт.) майже не траплялося. За все життя, можливо, кілька разів подібне було. Однак потім ті люди мали кармічні серйозні проблеми. Це точно, можу це підтвердити.

У мене були випадки, наприклад, коли мене — молодого хлопця — виганяли з майстерні та захопили мої роботи (це було на початку моєї кар'єри), а потім всі ті люди дивним чином померли. Вони писали на мене якусь скаргу, що я там працюю і їм зважаю. Я ж про них поганого й не думав, але то був такий посил, сигнал, якась така річ, що ось-ось… І їх потім не стало за якихось рік-півтора.

— Яку загальну суму вам заборгував Коломойський?

— Нехай це буде між нами. Повірте, не мільйон. Кожен художник має ціну, але для нього (Коломойського, — Авт.) це невеликі гроші, що для мене якось незрозуміло. У мене багато таких людей, які збирають, колекціонують мої роботи, купували/купують їх. Але це перший випадок, що людина так вчинила, і все. Нічого не говорив на кшталт, не треба, заберіть назад і т.д. Просто був втрачений зв'язок і все. Можливо там спрацював такий момент, що у мене таке прізвище хороше в тому плані, що Коломойський мав якісь проблеми з моїм однофамільцем (бізнесменом Віктором Пінчуком, — Авт.). Може це теж впливало на нього у такий спосіб.

— Нам стало відомо, що якісь шахраї вас пограбували, знявши кошти з банківської карти. Це випадково не з "ПриватБанком" таке сталося?

— Так, у мене приватівська картка, це той же банк, але думаю, ця людина не має до того (пограбування, — Авт.) ніякого відношення. Це трапилося (коли мою роботу Коломойський не оплатив) ще десь тоді, коли "Приват" у нього забрали. Зараз всі ті гроші вже знайшлися.

Я ж не так вже й погано до нього ставлюся. Більш того, вважаю його геніальним у своїй сфері, але хочу зворотньої поваги, як до непересічного митця! Треба це фінансове питання вирішувати й повертати гроші без образ. Він з певного часу робив багато і для захисту Дніпропетровщини. Зокрема обіцяв золоті гори (чи не по $10 тис.) за російські танки, які там будуть підбивати, віддавати ЗСУ. Не знаю, чи це тоді спрацювало. Але у той час, коли ми з ним контактували, в 2016 році. Він тоді був, здається, губернатором Дніпропетровщині. Тоді він займав проукраїнську позицію, яка мені імпонувала. Якось так склалося, що він зацікавився моїми роботами, попитав, що у мене є. Я показав йому каталог, а він зупинився на конкретній роботі, сказавши "я це хочу". Я ж продав йому її як не дуже бідній людині.

— Тож Коломойський вже ходить по тонкому лезу?

— Якби він нормально закрив переді мною всі питання, то карма почала працювати на нього. Йому було б тоді простіше. Це як маркер. В даному випадку, якби він до людей, таких специфічних, як художники, поставився б не як до бариг, з якими він має справу, то він би тоді побачив позитивний результат для себе.

— Звісно, бо у нього теж і так є певний своєрідний шлейф…

— У нього такий шлейф, що бачите, його вже весь світ шукає. Для нього напевно, характерно експериментувати, але якщо він перевіряє карму, отримає позитивний результат.

— А зараз над чим трудитеся, як загалом війна на вас вплинула?

— Вплинула, як і на всіх. Шукаємо можливості знайти себе в цьому непростому світі, не залишаючи професію та допомагаючи іншим. Максимально допомагаємо нашим хлопцям зі ЗСУ. І собі треба якось давати раду, бо все-таки ці часи дуже непрості, особливо для людей творчих професій, художників. Митці зараз не в найкращій позиції, як і вся країна. Але нема чого плакати, тому що молоді хлопці гинуть там на фронті, сидять в окопах, заповнених водою і т.д. Ми повинні розуміти, в який непростий час ми живемо і треба шукати виходи з цієї складної ситуації та вірити в перемогу.

"Треба знімати пам'ятники і не відбивати їм голови, а перенести та показувати дітям"

— Зараз іде нова хвиля декомунізації, повсюди демонтують пам'ятники радянської чи імперської доби. В публічній площині точаться гарячі дискусії з цього приводу. Зокрема, якщо брати Київ, наприклад, планують знести пам'ятник Щорсу, демонтувати пам'ятник Пушкіну. Як ви, як митець, оцінюєте таку боротьбу з камінням і металом? Чи представляють такі монументи якусь цінність для суспільства і української культури?

— Мабуть, вони мають історичну цінність. Що ж до пам'ятника Щорсу, він має ще й все-таки художню цінність. Він, як на мене, дуже прекрасний пам'ятник! Моя позиція: давно їх треба було знімати, робити це треба було ще в 1991 році. Варто було б створити музей тоталітарної скульптури в районі Чорнобильській зоні. І продавати квитки, щоб на них приходили відвідувачі, аби подивитися.

Зараз же дивіться яка проблема. Ми скидаємо ці пам'ятники (і правильно робимо), але куди вони потім діваються? Куди ділися 40 тон бронзи, що були в скульптурах на Майдані Незалежності (колишня Площа Революції)? Там стояли 4 десятиметрові фігури. 40 тон бронзи просто вкрали. Куди ділися бронзові скульптури київської флотилії на Поштовій площі? Там стояли дві скульптури. Порозкрадали. Вони їх зняли, а потім вкрали. Розпилили, переплавили і здали на чорний метал, а потім — кінці в воду. Тобто, це теж варварство, яке я не підтримую.

Треба знімати пам'ятники і не відбивати їм голови, а перенести та показувати дітям. Дивіться, по своїй суті 90% цих пам'ятників є жахливими. В них закладане внутрішня така тоталітарна суть. Дивишся на них і розумієш, як мислили тоді люди, коли створювали такі монументи. За рідким винятком є високопрофесійні пам'ятники. Я вважаю, той же пам'ятник Щорсу є одним з найкращих в Україні, який треба було б зберегти для якогось музею. Поставити там і нехай стоїть. А взагалі було б нормальним створити музей тоталітарної скульптури біля Чорнобиля. Хай приїжджають туристи з усього світу та відвідують його.

Як зробили країни Балтії, це ж робили у себе поляки, Німецька Демократична Республіка. Вони там стоять і немає відбитих голів. У нас же була хвиля, коли стояли собі бронзові і камінні скульптури, однак потім куди їх діли, зараз ніхто не знає. Порозтягали по дачах або переплавили. І все. Це банальна крадіжка. Якби так не сталося і з іншими пам'ятниками, які познімали зараз!

"Булгаков — не друг України, але…"

— Що робити з будівлями, наприклад, з Музеєм Булгакова в столиці?

— Треба дискутувати. Булгаков — не друг України. Але ж треба якось знаходити якісь такі непрості рішення. Завжди потрібно вислухати різні сторони, прислухатися, завжди варто виважено діяти в цьому плані. Все, що стосується культури, треба бути трохи обережнішими. Але такі тоталітарні пам'ятники, що стояли, зокрема, під Аркою Дружби народів, варто було б давно їх демонтувати і переставити в інше місце. Адже сумніваюсь, що вони "проживуть" ще кілька років. Їх просто банально переплавлять і відправлять метал за кордон. Ми ж втрачаємо якийсь пласт історії. Історія ж різна буває, має різні відтінки і напрямки. Це от була така наша історія, такі були скульптури, мистецтво.

Є навіть одна художниця (моя знайома), яка знайшла десь голову Леніна з пам'ятника, який стояв в Українському домі (музеї Леніна), але який розбили. І напіврозбита голова Леніна вже сама може бути арт-об'єктом. Вона викликає різні асоціації.

Так, ми тоді скинули цього Леніна, але не викинули Леніна із свого суспільства. До сьогоднішнього дня ще якась певна кількість людей ще буде підтримувати його ідеологію. Правда невелика кількість, але підтримуватиме оці всілякі "З легким паром!", "Дєдушку Мороза" на Новий рік тощо. Це ж ментальність, яка залишається, і її дуже важко змінити.

Це відчуваєш по біженцям з України, діти яких, живучи за кордоном, не розмовляють українською мовою, а спілкуються російською. Таке у іноземців викликає певну асоціацію: їх вбивають, нищать, примушують тікати, а вони не стали патріотами України. Вони навіть банально не можуть вивчити свою рідну українську мову. Вони можуть вивчати німецьку, польську, французьку, англійську, але на побутовому рівні не вчать української мови. Це трагедія. Вони знатимуть інші мови, а не знатимуть своєї рідної.

— Війна яким чином змінить такий менталітет частини суспільства та коли?

— Вона поки що цього не змінює. Ясно, що у певної частині змінює. Багато людей переходять на українську мову. Вважаю, що це нормально. Але більшість людей за інерцією, як було прийнято у них вдома, як їхні батьки (які умовно приїхали із села та щоб не бути селюками) почали міняти свою рідну українську мову на російський суржик.

А їхні діти вже не знали ані української, ані суржику та говорили на російській, навчаючи наступне покоління російської мови. У цьому плані відбулась девальвація української мови.

Немає мови — немає нації. Треба відновлювати і мову. Це дуже важливо. А починати треба з дітей, а їх зараз цьому не вчать. Діти вчаться російській мові, хоча їхні батьки постраждали через війну і вони зазнали страждань, адже вимушені були виїхати за кордон.