Кінець України? Три проблеми, від вирішення яких залежить наше майбутнє

Україна займає 110 місце (із 149) в рейтингу щастя World Happiness Report, опублікованому в березні поточного року. Непростий коронавірусний рік змусив багатьох переглянути своє уявлення про життя і показав, наскільки всі ми залежимо від глобальних процесів.

Крім COVID-19, Україна продовжує страждати через війну на сході, масштабну корупцію та інші процеси, які накопичилися за 30 років незалежності і знищують молоду країну. У цьому матеріалі ми розберемо три ключових загрози, від вирішення яких по-справжньому залежить майбутнє України і українців.

Частина 1. Донбас. Росія. Війна

Президент Володимир Зеленський йшов на вибори з бажанням будь-якою ціною покласти край конфлікту на Донбасі. Він "бачив в очах Путіна бажання завершити війну" і хотів "домовитися посередині". За два роки процес мирного врегулювання не зрушив в кращу сторону. Так, було кілька позитивних моментів:

• Звільнення з російського полону десятків українців, в тому числі Балуха, Сенцова та інших;
• Режим припинення вогню, який недовго, але дотримувався. Це зберегло мінімум кілька десятків життів наших захисників.

Але на цьому все. Складається враження, що Зеленський перестав бути таким наївним, отримавши певний політичний досвід. Але недолік роботи в держструктурах і нерозуміння деяких геополітичних процесів підводять нас до інших ризиків, пов'язаних з Донбасом:

• Семирічна війна продемонструвала, що в потрібний для Кремля момент Росія може без докорів сумління влаштувати нову "пожежу" на Донбасі, вбивати наших військових і захоплювати нові території, в тому числі шляхом відкритого вторгнення армії РФ (нехай і без розпізнавальних знаків). Українська армія, безумовно, сильно відрізняється від тієї, яка вирушила захищати східні і південні рубежі держави в 2014 році, проте і технічно і кількісно ми, на жаль, відстаємо.
• Багато в чому показовою для України є війна за Нагірний Карабах. Причому цей приклад може бути прикладним для нас як з точки зору Баку, так і Єревана. Азербайджан, втративши 20% території, зумів знайти військового союзника в особі Анкари, зіграв на бажанні Ердогана зробити Туреччину регіональним лідером, і заручився потужною технічною і військовою підтримкою. 44 дні, успішна військова операція з використанням новітніх технічних засобів - дронів, РЕБ, авіації і вже потім піхоти, зробила можливим повернення частини втрачених територій.

Приклад Вірменії показує, що в будь-якому локальному військовому конфлікті не можна бути найслабшим. Підсумком осінньої війни за Нагірний Карабах став фактичний поділ Вірменії. Частину так званого "поясу безпеки" і невизнаної НКР повернув собі Азербайджан, а Росія посилила політичний вплив на Єреван, зробивши його куди більш залежним від Москви. Вся ця історія закінчилася якщо не зі схвалення, то з мовчазної згоди Заходу, який влаштовує зникнення з карти світу ще однієї гарячої точки, на яких би умовах це не відбулося.

Аналогічно і Україна може стати жертвою кулуарних домовленостей сильніших гравців. Зокрема, США і Росії, можливо пакетно з Європою (не обов'язково прямо зараз). Вітчизняні політики і "експерти" люблять вказувати на найважливіше положення України в конфлікті Заходу з Росією. Але не будемо себе обманювати - для США і Європи Україна є ресурсом і полігоном для стримування Росії. Країна третього світу, яка, на жаль, є сировинним придатком для розвинених країн, без проблем змогла б виробляти більшість з того, що зараз імпортується в Україну в обмін на експортовані пшеницю, кукурудзу та іншу сільгосппродукцію. Але замість цього нам надають кредити на покупку європейських товарів. Цю тему люблять полоскати на росТБ, але перші 25 років незалежності Росія робила приблизно те ж саме, не розриваючи ще живі радянські технологічні ланцюжки, але роблячи їх максимально залежними від РФ, в тому числі це стосується запчастин до військової техніки.

Таким чином Україна може втратити суб'єктність в світовій політиці і нашу долю вирішать без нашої ж участі. Остання онлайн-зустріч Путіна, Меркель і Макрона (без Зеленського) наводить на сумні думки. У серіалі "Слуга народу" президент Голобородько спокійно "посилав" МВФ, садив корупціонерів і підкреслював самостійність України. Але, мабуть, геополітична реальність сильно відрізняється від кіношної картинки.

Повертаючись до теми Донбасу ми бачимо, що Європа підготувала якийсь план щодо врегулювання конфлікту, в якому і Росія і Україна повинні піти на конкретні поступки.
Росія - визнати себе стороною конфлікту, що Кремль відмовляється робити з весни 2014 року, а Україна - дати "добро" залишити представникам так званої "народної міліції" зброю і спільно з ними (з бойовиками) патрулювати "звільнені" території. Очевидно, без поступок ОРДЛО залишаться окуповані, а бойові дії триватимуть, хоч і в неактивній фазі. Смію припустити, що перейти так звані "червоні лінії" Зеленський не наважиться, адже ніхто не може дати гарантію, що зробивши крок назад Київ побачить крок у відповідь з боку Москви. Останні військові маневри і загрози з боку Кремля це тільки підтверджують.

Очевидно, державі Україна необхідно зробити кілька важливих кроків:

• На дипломатичному фронті Україна повинна докладати максимум зусиль для створення довірчих і партнерських відносин з Вашингтоном. Джо Байден добре знає вітчизняні політичні реалії і його приїзд, наприклад, на святкування 30-річчя здобуття Незалежності заклав би хороший фундамент для подальших відносин. За допомогою Байдена необхідно сформувати сильну міжнародну коаліцію для стримування Росії. Одним з механізмів може стати дискусія в рамках "Кримської платформи", адже в плані Криму у нас є той козир, якого немає у Росії - вода.
• Паралельно з цим інвестувати в розвиток власних Збройних сил, в першу чергу в технічне оснащення армії. Поки Росія підло тестує на сході України нові зразки озброєння і надає "практику" молодим офіцерам, ми повинні готувати своїх захисників і дати їм всі можливі засоби для збереження власних життів і нанесення максимальної шкоди ворогу.
• Захистити медіапростір від проросійських і російських ЗМІ і телеканалів. Кремль всі ці роки успішно реалізує доктрину Герасимова (Доктрина, автором якої називають начальника Генштабу ЗС Росії Валерія Герасимова, згідно з якою в міждержавному конфлікті і в один ряд з військовими діями ставить політичні, економічні, інформаційні, гуманітарні та інші невійськові важелі впливу і заходи. Була опублікована в 2013 році, а потім ознаки всіх таких дій були помічені під час війни РФ проти України. - Авт.) і вкладає мільярди доларів у пропаганду не тільки всередині своєї країни, а й за її межами, в першу чергу на території України. Незважаючи на банальні маніпуляції і відверту брехню, все це працює і впливає на наших громадян.

Незважаючи на те, що практично в кожному містечку і селищі України є кладовище, де поховані воїни АТО/ООС, які загинули під час бойових дій на сході, а переселенцями тільки офіційно стали 1,5 мільйона людей, медіа-технології Кремля зуміли переконати українців, що у війні в межах нашої країни винні ми самі. На восьмому році війни 41% українців добре ставиться до Росії. (Ставлення українців до РФ відрізняється в різних регіонах: на заході позитивно ставляться до Росії 31%, в центрі - 35%, на півдні - 49%, на сході - 59%).

Частина 2. Феодали та загроза сепаратизму

Втім, для повернення втрачених територій потрібно утримати ті, над якими зараз майоріє жовто-синій прапор. В не реалізованому (але не забутому) плані "Новоросія" йшлось про захоплення Росією восьми областей України. При цьому, є і інші країни, які не проти розширитися за рахунок України.

Крім військової компоненти і загрози прямого вторгнення Росії відразу по ряду напрямків, існує ймовірність підривання регіонів шляхом політичної і соціальної дестабілізації. Для утримання контролю потрібна твереза оцінка ситуації і авторитетні управлінці на місцях. Однак, після феєричної перемоги Зеленського і команди "слуг народу" в 2019 році, рівень довіри до них поступово знижується і незабаром опуститься до рівня основних конкурентів.

Результати виборів, які пройшли 28 березня в двох мажоритарних округах в Івано-Франківській та Донецькій областях підтвердили тенденцію посилення впливу місцевих еліт на стан справ в регіонах. Якщо хто не в курсі, в окрузі 50 в Донецькій області перемогу і депутатський мандат здобув організатор фейковий "референдуму ДНР" Андрій Аксьонов. Причому його результат - 65,46% голосів. У скандальному окрузі 87 на Прикарпатті досі йде війна між "слугами", "свободівцем" Русланом Кошулинський і Олександром Шевченком - бізнес-партнером Ігоря Коломойського.

Восени-2020 на місцевих виборах партія влади програла практично всі облцентри і змогла похвалитися лише точковими перемогами. При цьому дрібні політпроекти місцевого розливу брали багато місць в органах влади навіть в таких великих містах як Харків і Одеса.

Поки в партії "Слуга народу" вкиданням фейків ловлять нардепів- "шпигунів" і воюють з анонімними телеграм-каналами, звичайним жителям периферії набридла велика політика і вони не бачать надії в особі центральної влади. А ось якісь невеликі зрушення на місцях помічають. Харківський підхід - "нехай краде, але хоча б іншим дає" знову актуальний, як ніколи. Місцеві князьки знову в ціні і це несе відразу кілька ризиків для Києва, в тому числі потенційну загрозу сепаратизму в ряді регіонів. На користь місцевих феодалів грає децентралізація, яка перерозподілила кошти платників податків і наповнила місцеві бюджети.

Що робити? Центральна влада має декілька дієвих механізмів зворотного зв'язку з областями: нардепи-мажоритарники і партійні осередки, крупний бізнес і місцеві еліти, громадські організації та окремі активісти.

За 30 років у нас не з'явилося жодної політсили, яка мала б серйозні партійні осередки по всій країні. Однак за цей час в кожному регіоні виросло покоління тих, кому не все одно на державу Україна і хто готовий допомагати, не вішаючи на себе політичні фарби. Цих людей потрібно шукати! Багато з них пішли воювати чи займалися волонтерською діяльністю з 2014 року і продовжують досі.

Використовуючи перераховані контакти, Київ може активізувати спільні державні проекти з місцевою владою. Таким чином регіони залишаються в міру самостійними, а держава має важелі неполітичного впливу і моніторингу ситуації на місцях. У разі загострення або потенційної загрози будуть додаткові канали для оперативної реакції.

У той же час необхідно через культурно-соціальну сферу просувати Україну і все, що з нею пов'язано. Безумовно, кожен регіон нашої країни унікальний, проте живемо ми всі під спільним дахом з назвою "Україна". Увага російської преси до "особливих" кримчан (яких далеко не завжди називали українцями, а в першу чергу позиціонували як жителів Криму) і розповіді про те, як Донбас годує голодуючу Україну вже мали свої наслідки. Повторювати подібні помилки не можна.

Про це не говорять в пресі, але величезна кількість жителів прикордонних Чернівецької, Закарпатської, Львівської областей були б абсолютно не проти стати частиною сусідніх Румунії, Угорщини та Польщі. Адже вони все-одно працюють закордоном, а в такому разі (за логікою самих жителів) вони змогли б отримувати ті ж гроші, що в Європі, але вдома. Втім, загроза сепаратизму на Заході України куди менше, ніж в областях, що є сусідніми з РФ. Частина "западенців" промишляє контрабандою, ще частина просто їде жити і працювати в Європу. І ось плавно ми підібралися до ще однієї проблеми:

Частина 3. Демографія

Третя за рахунком, але не за важливістю - загроза масової еміграції та вимирання населення України. І президент, і Кабмін обіцяли створити для заробітчат робочі місця, щоб після всесвітнього локдауну ті не поверталися на чужину, а залишалися працювати на батьківщині. Пройшов рік з початку пандемії, але вже зараз очевидно - пропозицій для заробітчан в Україні більше не стало, а от багато хто з тих, хто жив і працював тут, стали подумувати про виїзд закордон.

За даними соціологічної групи "Рейтинг", в минулому році 38% українців думали над тим, щоб емігрувати за кордон. Задумайтесь, двоє з п'яти наших співгромадян не можуть знайти себе у власній країні і планують переїзд за кордон. Далі гірше - 45% з них хочуть поїхати для того, щоб задовольнити МІНІМАЛЬНІ потреби власної сім'ї. Звичайно, мінімум у кожного свій, але очевидно, що молодь (та й не тільки) хоче швидко отримувати гідну зарплату і їде з України. Кожен четвертий потенційний працівник хоче спробувати переїхати зі своєї країни через відсутність перспектив у ній.

Парадоксально, але при 10-ти відсотковому офіційному рівні безробіття, на ринку праці колосальний дефіцит кваліфікованих кадрів. І мова не тільки про IT-сферу, а й про прості робітничі спеціальності - слюсарі, зварювальники, будівельники - всі їдуть пахати в Європу, де залишають своє здоров'я і роки життя "в гонитві за довгою гривнею". А тим часом українські роботодавці масово скаржаться на неможливість заповнити вакансії. Для залучення більш кваліфікованих кадрів ті змушені підвищувати зарплату. Природно, до європейських заробітків нам поки далеко, однак за оцінками соціологів, якщо зарплати в Україні будуть нижчими приблизно на 20%, то більшість українців залишиться на батьківщині. А поки ми перебуваємо в замкнутому колі:

• Кваліфіковані кадри виїжджають закордон;
• Для їх утримання роботодавці підвищують зарплати в Україні (що підвищує собівартість товару і робить його менш конкурентним на світовому і вітчизняному ринках);
• Підвищення цін збільшує витрати кожної сім'ї і з'являється необхідність більше заробляти, що і схиляє багатьох співвітчизників дивитися в бік західного кордону.

Ми втрачаємо покоління. Українці переїжджають цілими сім'ями. Сусідня Польща робить все можливе, щоб зароблені кошти залишалися в країні: іпотеки молодим сім'ям, спрощення трудового законодавства, допомога у вивченні мови і так далі. Ті, хто не може відразу "перетягнути" сім'ю в іншу країну для початку їде сам. Це призводить до ще однієї проблеми - збільшення кількості розлучень і руйнування інституту сім'ї як такого.

Що робити? Тут влада навряд чи зможе врятувати ситуацію самотужки. Знову необхідна колаборації з великим бізнесом. Днями з'явилася інформація, що компанія "Метінвест" в Маріуполі побудує перший приватний технічний університет. Природно, він стане кузнею кадрів для підприємств холдингу та зможе дати талановитій молоді не тільки освіту, але і роботу, а що найголовніше - перспективу. Це лише один з прикладів.

Не так давно президент Зеленський заявляв: "Нас 65 мільйонів. Так, нас в світі 65 мільйонів, тих, кого народила українська земля. Я звертаюся до всіх українців на планеті: "Ви нам дуже потрібні!" Всім, хто готовий будувати нову і успішну Україна, я з радістю дам українське громадянство. Сувенірів через кордони не везіть, не треба. Привезіть нам свої знання, свій досвід і ментальні цінності".

Чи багато наших земляків повернулися на батьківщину і привезли свої знання - питання риторичне. Демографи протягом останнього десятиліття з тривогою констатують вимирання української нації. Але що ж робити? Як люблять говорити чиновники - це комплексне питання і вирішувати його потрібно спільно з іншими проблемами - медициною, екологією, бідністю, високими податками і відсутністю реальних перспектив.

З чого почати? Вважаю, пройшовши коронавірусний етап і втративши значну частину населення, необхідно провести перепис і дізнатися, хто залишається жити в нашій країні. Виходячи з результатів, спільно з експертами, опрацьовувати довгострокову стратегію з гарантіями фінансування з боку держави хоча б на 15-20 років (одне покоління).

Директор Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова, наприклад, вважає, що прості механізми збільшення народжуваності шляхом підвищення виплат не спрацюють, а податкові пільги для заробітчан ще більше розколють суспільство.

Замість підсумків

Чи є зазначені три проблеми єдиними? Однозначно, ні. Але, якщо влада їх не вирішуватиме, то жити буде просто ніде і нікому. Протягом наступних кількох місяців ми будемо знаходити і регулярно публікувати рецепти порятунку України, розповідаючи в першу чергу про людей і їхні успіхи всередині нашої країни і за її межами. Ми розповімо про те, в яких галузях і сферах життя у нас досі є величезний потенціал і шанс його реалізувати. Повірте, нам є чим пишатися! Україна у нас одна - давайте за неї боротися.

Перший матеріал серії вийшов 12 квітня, в ньому ми розповіли про космічний камбек України і плани освоєння Місяця.