Якщо за кризу платять багаті — МВФ не потрібен, з ним працюють, коли платити будуть бідні, — економіст Кущ

Читать на русском
Автор
671
Економіст Олексій Кущ Новина оновлена 22 вересня 2021, 10:17
Економіст Олексій Кущ

Відомий економіст назвав помилковим твердження, що дефіцит бюджету — економічна проблема. Насправді за його словами, це — один з елементів виходу з кризи

Україна — унікальна країна, яка класичними двома бідами давно не обмежується. Ми демонструємо всьому світові цілий клубок проблем, розплутати який, здається, неможливо. Всі роки незалежності країна бореться з корупцією, але ситуація стає тільки гірше. Кожна нова влада обіцяє зниження тарифів, але суми в платіжках продовжують рости. Кандидати в президенти обіцяють відмовитися від співпраці з МВФ, але приходять до влади і продовжують ходити по світу з простягнутою рукою.

Про основні проблеми України і про те, кому вигідно, що вони не вирішуються десятиліттями, «Телеграф» поговорив з економістом Олексієм Кущем.

Про корупцію

- Олексію, основною проблемою України офіційно вважається корупція. Про неї говорять міжнародні та вітчизняні експерти, її ж називають в числі головних проблем прості українці в опитуваннях. Хоча навряд чи опитані уявляють масштаби проблеми...

- Корупція — це складна тема. Вона є у всьому світі і існують її дві основні форми — національна і світова. Прикладом національної корупції може бути мільйон доларів, який чиновник вкрав та закопав на городі. При глобальній корупції політичні еліти залучаються до глобальної системи перерозподілу фінансових потоків й при цьому отримують індульгенцію на все. Це саме та корупція, яка підриває українську економіку і коштує країні мільярди доларів. Причому представники цієї «великої масонської ложі корупціонерів» фактично стають недоторканними. Тому всі заяви на кшталт «прийде весна — саджати будемо» — це порожні розмови. З цими людьми ніхто нічого не може зробити навіть на глобальному рівні, не кажучи про національний. Слабкі несуб’єктні держави в цій боротьбі безпорадні.

- Ви говорите, що корупція є в усіх країнах, але чомусь в усьому світі говорять про нашу? Можливо, у неї є якісь національні особливості?

- Наша корупція токсична. Скажімо, азіатська корупція — «сервісна»: для бізнес-інвесторів створюються комфортні умови для створення та розвитку бізнесу, і вже тільки з їх прибутку чиновники-корупціонери отримують свої доходи. У нас корупція стоїть на «вході» в економіку. Якщо інвестор хоче побудувати завод, ніхто не стане чекати, поки цей завод запрацює і, тим більше, почне приносити прибуток. Інвестор повинен буде заплатити відразу. Тобто ні про яку «сервісну» корупцію мова не йде — це справжній рекет.

- Інвестори й чиновники-корупціонери дуже далекі від народу. Часто експерти, пояснюючи, чим погана корупція для пересічного українця, кажуть, що саме через неї у нас немає доріг, шкіл, лікарень і т.д. Тобто, якби корупція раптово зникла, це все б з’явилося?

- Ні, не з’явилося б. Ми нічого цього не побачили б. Справа в тому, що боротьба з внутрішньої корупцією не розвʼяже проблеми глобальної корупції, в яку втягнуто нашу країну, а саме це і є проблема номер один. Якщо порівняти українську економіку з автомобільним двигуном, то корупція — це машинне масло. Уявіть, що буде, якщо злити все масло: двигун тут же вийде з ладу. Без внутрішньої корупції всі процедури стануть настільки складними та довгими, що економіка просто зупиниться і, як наслідок, суспільство втратить частину доходів.

Звичайно, це не означає, що корупція — це суцільне благо для нашого суспільства. Найголовніша шкода від неї полягає в нерівних умовах на ринку: ФПГ за допомогою корупційних важелів просто знищують конкуренцію. Але боротьба з корупцією — це не передвиборні обіцянки та не створення чергового антикорупційного органу. Треба міняти всю систему, тобто створювати новий «двигун».

Про тарифи

- Друга величезна проблема нашої країни — тарифи. Два роки тому були слабкі надії на те, що вони якщо не знизяться, то як мінімум залишаться на місці, але нинішні драконівські платіжки не залишили від цих надій каменю на камені. Як ви вважаєте, зниження тарифів в Україні — це утопія, або все ж з якихось умов воно реальне?

- Зниження тарифів в Україні — це абсолютно реальне завдання, але два роки тому я, незважаючи на різні обіцянки, які лунали, в їх зниження не вірив. Тому що, якщо президент обіцяє знизити тарифи, він повинен пояснити, які глобальні речі для цього планує поміняти. Але оскільки про це не те що ніхто не говорив, а навіть не замислювався, ми бачимо зростання платіжок в більшу сторону.

- Про які глобальні речі мова?

- Мова йде про зміну тарифної моделі. Якщо ми говоримо про ціну на газ українського видобутку, то її формування може відбуватися або під впливом «руки ринку», або за допомогою «руки держави». І перший, і другий варіанти мають право на життя. Наприклад, багате норвезьке суспільство купує газ, видобутий в Норвегії, за ринковою ціною. Але при цьому національний резервний фонд акумулює доходи від продажу вуглеводнів і вже накопичив мільярди доларів.

З іншого боку, є приклади близькосхідних країн, де ціни на паливо істотно нижче ринкових. Так, до речі, і в США ніхто не додумався прив’язувати внутрішні ціни на паливо для населення до «міжнародних котирувань».

Україна демонструє унікальний приклад третього шляху, при якому з населення знімаються корупційні ренти. У нас немає ніякого резервного фонду, а зростання цін на газ для населення йде в кишені вузької групи осіб. І при цьому, як ми вже могли переконатися в 2019-2020, горезвісна прив’язка до «імпортного паритету» працює тільки коли ціни на газ в Європі ростуть — на зниження наш «ринок» не працює. У 2019-2020 у нас була рекордно тепла зима, і у влади з’явився історичний шанс для системного перезавантаження тарифної моделі, перш за все, по теплу, на користь простого споживача. Але цей шанс так і не був використаний.

В цьому і є вся суть рентної моделі економіки: коли ціна на газ на світових ринках зростає — продавати споживачам дешевий газ українського видобутку, вартість якого розраховується від імпортного паритету з колосальною кількістю формульних накруток. Коли ціна на газ на світових ринках падає — продавати дешевий імпортний газ за штучно роздутими внутрішніми цінами. У такій системі координат споживачі не виграють ніколи.

- Звучить якось безвихідно...

- Для зміни ситуації потрібно поміняти вигодонабувача, щоб їм була не пара десятків осіб, допущених до «годівниці», а всі споживачі. Сьогодні тарифи в Україні виконують роль гібридного оподаткування та перерозподілу додаткової економічної ренти. Ця рента фактично віднімається від народу на користь вузького кола осіб, а повинна перерозподілятися між усіма українцями через низькі справедливі тарифи. При цьому «справедливі» — це не етична, а економічна категорія. Відповідно до міжнародних стандартів обліку, справедлива ціна — це економічно обгрунтована собівартість плюс середня по ринку рентабельність (близько 5%).

Тому, обіцяючи українцям знизити тарифи вдвічі, влада повинна була сказати: ми припиняємо дію Третього енергопакету в частині забезпечення населення енергоресурсами, ми будемо скасовувати закони про ринки газу та електроенергії, ми будемо приймати інші закони, що передбачають новий перерозподіл економічної ренти. І ми будемо відмовлятися від співпраці з МВФ, оскільки він проти зниження тарифів

Про кредити

- Кредити МВФ одні називають допомогою, а інші порівнюють з наркотичною голкою. Наскільки Україні потрібна ця «допомога», чи можемо ми обійтися без них?

- Кредити МВФ — це як швидка фінансова допомога. Якщо порівняти економіку з людиною, то кредит МВФ — це «реанімобіль», який виїжджає до важко пораненого. Його завдання — зупинити крововтрату, стабілізувати стан і довезти пораненого до лікарні. Українська економіка в 2014-2015 отримала важке «поранення», і тоді у нас було два варіанти. Перший — йти шляхом військової економіки: провести повну реструктуризацію (а не таку, як провела Яресько), націоналізувати стратегічні галузі (в першу чергу енергетику), експропріювати на користь держави великі депозити населення (скажімо, більше 2 млн грн). Другий — взяти кредит МВФ.

Як бачимо, формула дуже проста: якщо за кризу платять багаті, МВФ не потрібен. До його допомоги вдаються, якщо за кризу будуть платити бідні. Очевидно, що другий шлях для політичних еліт набагато комфортніший: вони як і раніше можуть забирати свої депозити і користуватися видобувними галузями економіки. Тому країна пішла шляхом співпраці з МВФ і викликала «реанімобіль». Проблема в тому, що до «хірургії» хворого довезли, але не вивантажили — він так і продовжує лежати в реанімобілі. Тобто, замість того, щоб тепер справлятися своїм силами, проводити реформи і відновлювати економіку, ми продовжуємо брати кредити.

- Виходить, що це нескінченний процес? Поки будуть давати, будемо брати?

- У нас в країні відбувається фетишизація співпраці з МВФ, що вже вилилось у якийсь «карго-культ». І це не дивно, адже це єдиний спосіб наших політичних еліт легітимізації на заході. Сам факт співробітництва з Міжнародним валютним фондом як би підтверджує, що країна рухається в правильному напрямку, і саме цим «козирем» у нас прийнято відповідати на будь-яку критику.

- Останнім часом зовнішній борг почав заміщатися внутрішнім — це можна віднести до позитивних змін?

- Це можна було б віднести до позитиву, якби цей процес не супроводжувався різким зростанням витрат на обслуговування боргу, але саме це ми зараз і спостерігаємо. Якщо проаналізувати бюджетні витрати, то в наступному році витрати держави на обслуговування боргу (це тільки відсотки, без погашення тіла кредиту) виростуть зі 158 млрд до 181,4 млрд грн. Ситуація унікальна: при загальному зниженні індикатора боргового навантаження «борг/ВВП», а також на тлі поліпшення боргових суверенних рейтингів країни на міжнародному ринку, витрати на обслуговування боргу зростають! Це можна пояснити виключно зростанням вартості обслуговування, в першу чергу прибутковості первинного розміщення ОВДП: якщо в планах на 2021 рік на внутрішні борги прямувало 99 млрд грн, то в планах на 2022 рік — аж 120 млрд. Словом, в Україні створена схема виведення десятків мільярдів гривень на користь фінансових спекулянтів.

Про бюджет

- Усі роки незалежності грошей в Україні або немає, або зовсім немає, і я не пам’ятаю жодного випадку, щоб наш бюджет був прийнятий без дефіциту. Це така світова практика або суто українська фішка? Чим викликаний постійний дефіцит?

- У нашому суспільстві сформувалося хибне ставлення до дефіциту бюджету не тільки з боку обивателів, а й з боку чиновників і експертів. А правда в тому, що вже більше 20 років дефіцит бюджету є не проблемою, а одним з елементів виходу з кризи. Профіцитний бюджет собі можуть дозволити далеко не всі і дуже багаті країни на кшталт Німеччини, які до того ж мають і торговий профіцит, тобто продають на зовнішні ринки більше, ніж купують. Всі інші формують дефіцитний бюджет.

Сьогодні дефіцит в 5% не є проблемою держави, а якщо є модель динамічного розвитку й можливості зростання, то і 10% — не проблема. А ось якщо в країні є внутрішні дефіцити (інвестицій, грошей, ресурсів) і при цьому прийняти профіцитний бюджет, це завдасть економіці ще більшої шкоди.

- Звучить не дуже логічно...

- Насправді логіка дуже проста. Дефіцит бюджету означає, що витрати держави перевищують його доходи. А державні витрати — це створення нових грошей в економіці. Наприклад, витрати держави на пенсії, зарплати, соціальні виплати і т.д. стають доходом домогосподарств, які вони в свою чергу витрачають на товари та послуги. А інфраструктурні витрати держави стають доходами бізнесу, який отримує можливість працювати й розвиватися. Правда, якщо в країні немає моделі економічного розвитку і вона не знає, куди витрачати гроші. виникає проблема: в цьому випадку кошти витрачаються неефективно і мультиплікатор не спрацьовує.

Сьогодні ми бачимо, що в усьому світі і сильні економіки, й ті, хто слабший, успішно застосовують бюджетний дефіцит для виходу з кризи і в результаті отримують велике зростання. Україна ж отримала у другому кварталі зростання на 5%, в той час як у другому кварталі 2020-го у нас було падіння на 10%. Тобто ми навіть не відіграли минулорічні втрати.

Це говорить про те, що один лише бюджетний дефіцит нам вже не допомагає. Наша економіка — як підводний човен, який сів на дно і вже пішов процес замулювання. Силою власних двигунів ми вже не можемо зрушити з місця, і з часом ситуація стає тільки гіршою.

- І хто або що нам могли б допомогти, крім, звичайно, МВФ?

- Це в першу чергу завдання Мінфіну, але справа в тому, що це міністерство на системному рівні не здатне реалізовувати великі проекти. Великі — як за кількістю грошей, так і за кількістю задіяних реципієнтів. І це призводить до того, що коли в країні є гроші, Мінфін замість того, щоб, наприклад, профінансувати медицину, купити необхідне обладнання, виплатити зарплати лікарям, просто викуповує на 330 млн доларів фінансове сміття у вигляді ВВП-варантів й достроково погашає облігації на 800 млн доларів, які цілком можна було не погашати. Все просто: кинути гроші на рахунки декількох інвестфондів набагато простіше, ніж шукати «дрібних» одержувачів в країні.

Звідси ж і ця тяга до нескінченного будівництва доріг. Навіщо працювати, якщо можна просто закинути гроші декільком підрядникам і з чистою совістю сказати: все, гроші скінчилися!

Про «хороше життя»

- Останнім часом в Україні періодично спливає меседж про те, що українці ще ніколи не жили так добре, як зараз. Чи дійсно нам так добре, а ми просто визнавати це не хочемо?

- Мені це нагадує старий анекдот: «Видано указ, що українці житимуть краще. Список українців додається до указу». Насправді подібні заяви — це черговий приклад «економічної софістики» і злиднів смислів, оскільки автори подібних висновків поняття не мають про те, як визначається багатство націй.

Почну з того, що сьогодні в країні триває деіндустріалізація економіки і десоціалізація державної політики. Але при цьому глобальний світ стає багатшим, і частина цього багатства просочується в тому числі й в Україні. Тут треба підкреслити, що в цілому феномен зростання багатства характерний практично для всіх країн світу від Ефіопії до Швеції. Тобто і росіяни, і білоруси, і північні корейці сьогодні живуть краще, ніж коли б то не було.

Якщо ж говорити про конкретні цифри, то в 2019 році Credit Suisse Research Institute опублікував аналітичне дослідження щодо рівня світового багатства. І при зіставленні питомої ваги нашої країни в загальному розмірі світового багатства й питомої ваги в загальносвітовій чисельності дорослого населення (0,1% і 0,7% відповідно) стає очевидно: наш рівень добробуту всемеро нижчий середньосвітового рівня.

- Тобто висновок такий: добробут зростає, але, по-перше, українські «реформи» не мають до зростання цього добробуту ніякого відношення, а по-друге, в інших країнах він росте ще стрімкіше?

- Так, зростання добробуту населення — це світовий тренд останніх 20 років. Ніякої заслуги в цьому зростанні наших політичних еліт немає, зате їх «заслуга» в тому, що за коефіцієнтом Джині у нас посилюється майнове розшарування. Саме влада винна в новій структурі українського суспільства, де немає середнього класу.

У структурі доходів українців 34,6% займає соціальна допомога та інші державні трансферти, в той же час прибуток від підприємницької діяльності — всього 15,4%, а дохід від власності — 1,6%. За даними Держстату, третина українців стикаються з проблемами оплати ліків і послуг лікарів, тобто по піраміді Маслоу вони не можуть забезпечити навіть базові потреби для фізіологічного виживання.

Однією з основних проблем української економіки є трудова бідність. Не проблема знайти роботу на 6-7 тис. грн, проблема — прожити на ці гроші. До речі, така модель відносин з роботодавцем, коли працівник ледве дотягує від зарплати до зарплати, називається трудовим рабством.

- При цьому прихильники «хорошого життя» стверджують, що депозити населення зростають. Хоча, чесно кажучи, зіставити суми складно через дефляцію, а також через те, що цифри по вкладах представлені в гривневому еквіваленті. Тож доводиться вірити на слово.

- Є такий показник, як коефіцієнт проникнення, який показує відношення депозитів населення до ВВП. У країнах, що розвиваються він знаходиться на рівні 35% і вище. Так от, якщо в 2013-му він становив в Україні 29,1%, то в 2014-2015 знизився до 20,2%. Тоді це можна було пояснити банкопадом, але коефіцієнт продовжив знижуватися і в 2017-2019-му становив 13,9%. За підсумками 2020-го даний індикатор склав 16%, що в два рази нижче, ніж в групі країн, що розвиваються.

Про «багатство» українців у порівнянні з минулим періодом можна буде говорити, коли кошти населення в банках досягнуть позначки в 1,6 трлн грн. З огляду на, що на сьогодні на депозитах лежить менш 700 млрд грн, нам ще рости на цілий трильйон.

- Економісти часто говорять, що сьогодні в Україні «африканські зарплати» і, як я розумію, справа не тільки в розмірі?

- Йдеться ось про що. Німецький економіст Бруно Кналл в своїх роботах про порочне коло бідності відзначав, що деградуюча економіка не в змозі забезпечити інвестиції в систему освіти й профпідготовки. Звідси — гострий дефіцит кваліфікованого персоналу, що в свою чергу сприяє зниженню складності економіки і веде до подальшого скорочення витрат на освіту. Але оскільки в ряді галузей без кваліфікованого персоналу все ж не обійтися, професіоналам, які залишилися, починають платити в рази більше, ніж в середньому по ринку. А в перспективі таких фахівців і зовсім доводиться «імпортувати» з розвинених країн. Це й є «африканська модель зарплат»: в деяких країнах Африки технологам та інженерам з Європи платять в 5, а то і в 10 разів більше, ніж вони могли б отримувати у себе на батьківщині.

- Недавнє опитування показало, що серед усіх емоцій, які відчувають українці, переважують втома і надія. Це дозволило авторам дослідження зробити висновок, що ми — нація втомлених оптимістів. Як ви вважаєте, це вірна характеристика?

- Я б сказав, що українці — це нація людей, що розчарувалися. Розчарування — це саме та емоція, яка формує втому і надію: людина довго на щось сподівалася і втомилася чекати. Це загрожує соціальної фрустрацією.

Якщо ми подивимося на приклади країн, яким вдалося провести серйозні перетворення в економіці, то побачимо, що їх громадяни були об’єднані спільними ідеями, амбітними завданнями, та в цілому для них був характерний високий кумулятивний енергетичний запал. У нас цього немає навіть близько. Українське суспільство — це розряджений акумулятор, який можна завести тільки зі штовхача або прикурювача. Таким «штовхачем» для нас періодично стає МВФ, але від фрустрації це не рятує. Колосальний рівень несправедливості в країні все більше посилює розчарування людей.